Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

туалет відпрошувалися одночасно, і додому йшли, хоча нам було в різні боки. Подружки-нерозлийвода. Нас називали сіамськими близнючками. Коли котрась із нас просилася вийти, а інші ні, це викликало у вчителів занепокоєння, і вони стривожено казали: «Світлано і Лесю, ви теж, звісно, можете вийти».

Дійшовши до роздоріжжя, ми зупинялися і довго стояли там, переминаючись з ноги на ногу, нездатні розлучитися. «Ну, дівчата, до завтра». «До завтра». І так ми прощалися, аж поки надʼїздив Катьчин автобус. Катька зволікала, і ми майже силоміць впихали її в переповнений салон. Двері незбагненним дивом зачинялися, Катерина оберталася до нас і, театрально скривившись, «викрапувала» з очей сльози розлуки.

Катька — ще та кривляка, їй дай нагоду; гумору нашій дівочій компанійці, що не кажи, не бракувало. Ми гнались за нею, вимахуючи ранцями. Журба не про нас, і плани в нас снувалися грандіозні. Часто, не в змозі розійтися, ми й далі тюпали разом. Це називалося проводжати — ми проводжали котрусь із нас. І так доходили до чийогось дому, де застрявали до вечора; коли на нас сходила благодать, ще й виконували домашні завдання.

Четвертою з нами мала вирушити Надюся, проте того ранку виїхати вона не змогла, пообіцявши невдовзі приєднатися, але так і не приїхала. Надюся потерпала за роботу, в неї шеф — драконище, а не людина. Сказати навпростець Надюся не наважилася; я думаю, вона й сама до кінця не була певною.

В Надюсі умора. Коли нас заносило до неї, про домашні завдання можна було забути і про все інше також. Закинувши портфелі, ми вирушали разом з нею забирати її братів і сестер, кого з садка, кого з початкової школи — коли її побудували, Надюся закінчила пʼятий клас. Переходити в нову школу вона відмовилася, залишившись з нами — як же ж без нас? Та й ми, безрідні, що робили б без неї? Головне — нікого не забути, всіх забрати в правильному порядку, а тоді привести додому. Це «додому» тривало до сутінків — забраних належало вигуляти, не проминувши, зрозуміло, жодного сто разів дослідженого закапелка. Верталися ми галасливою ватагою. Однак досить було переступити поріг, як діти перетворювалися на ангелів.

В Надюсі все було під контролем, задрипанці слухалися її, мов рідної матері. Надюся йшла куховарити, а ми — трохи з малечею, трохи з Надюсею. Аж лячно, як вона все незворушно порала — наче доросла, а не наша однокласниця, з якою ми дуріли на перервах. Я брала до рук картоплину і пробувала чистити. «Давай, — зжалювалася Надюся, — забираючи її від мене». Овочі вона чистила, різала, сікла, мов кухонний комбайн. Замовляючи картоплю, я щоразу згадую Надюсю і кухню, куди нас набивалося, як у чарівну рукавичку. Ми накидалися, мов з голодного краю, геть забувши про сором. Отак, крім братів і сестер, Надюся годувала ще й нас.

Коли я востаннє зустріла Надюсю, вона скидалася на вичавлений лимон. Ми ще байдики били, а вона вже працювала. Живучи в Черкасах, вона заробляла, як у столиці. Їй із цим пофортунило. Хоча це як сказати — в Надюсі зовсім не залишалося часу на особисте життя; коли ти до девʼятої вечора на роботі, в тебе невеликі шанси познайомитися з красивим хлопцем. І з некрасивим, звичайно, теж. Мені здається, їй взагалі було не до цього, — Надюся утримувала сімʼю: братів і сестер, поміж якими вона найстарша, в неї їх пʼятеро, плюс безробітні батьки, яких викинули на вулицю, після того як вони прогарували чверть сторіччя. Згодом Надюсин батько влаштувався сторожем, але там він мало що отримував, а мати підпрацьовувала прибиральницею, обоє — «технічна інтелігенція», з вищою освітою і червоними дипломами. Черкаси — не Київ, де завжди щось нагодиться.

Надюся уникала розмов про Майдан і війну. Війна не вписувалася в її бачення світу, в розпорядок робочого дня, що починався зранку і закінчувався пізно ввечері; в неї свій фронт, і вона день у день самовіддано тримає його. Батьки на шиї, здитинілі від безпорадності, а тепер ще й менінгіт, куди прилаштувати братів і сестер. «Я знаю, — тільки й мовила, міцно обіймаючи мене. — Я все знаю». Двадцятитрьохрічна багатодітна мати без чоловіка, вільного часу і кохання.

У вагоні стояла задуха, наче поїзд прибув не з Одеси, а звідкілясь далі, зі спекотного Півдня, примарного і недосяжного, де в розпалі літо, в українську зиму, що починалася дошкульним розчаруванням і тим потужнішою надією. Нас зустріла суміш засильно опаленого непровітрюваного приміщення, просяклого потом одягу і спожитих напередодні страв. Пасажири ще спали. Ми зайняли місця.

— Кофє, дєвушкі, чай?

— Чай, будь ласка.

Чути було, як дзенькало за перегородою скло, а потім лився тонкою цівкою окріп.

— Пожалуста, — мовила провідниця, ставлячи на стіл склянки з гарячою водою і кладучи поруч «Принцесу Нурі». Опустивши пакетики в воду, ми спостерігали, як розходиться чай, подібно, як дим у повітрі, поки вода забарвилась в темно-коричневий колір. Духмяний запах, неспроможний перебити спертого задушшя вагону. Я виклала печиво.

Провідниця стояла над нами. Дебела жінка з низько посадженою головою, широким мʼясистим носом і чоловічими ногами.

— Вертайтеся, дівчата, нашо оно вам нужно?

— Звідки ви знаєте, чому ми їдемо?

— За столько лєт я научілась чітать людєй. Чєлавєк — как пісьмо. І тєлєвізар тоже сматрю. Погляньте, які ви харошиє. Вам какраз діточок ражать.

— Ми знаємо, коли нам народжувати.

Запала незручна пауза. Ми не сподівалися, що Катерина так відрубає. Схоже, Катерина й сама здивувалася.

— Змінимо країну, а тоді народимо, — спробувала розрядити атмосферу Тетяна.

Таня — жайвір. Тоді як ми сонні ледве пленталися до школи, вона приходила однією з перших. В той час, як ми куняли за партами, вона розгортала бурхливу діяльність. «Що сови, так і будете спати?» Легко казати! Прочухувалися ми одночасно з дзвінком, який сповіщав про закінчення шкільних занять. Він був чимось на зразок нашого будильника. Та й не лише нашого. Почувши його, клас раптом пожвавлювався, а вже за хвилину школа ходила ходором.

Провідниця знизала плечима.

— Глупі ви.

Я народилася в Смілі, в Черкаси ми переїхали, коли мені виповнилося три роки. Сміли я майже не памʼятаю. Ми потім ні разу не були там, хоча це всього-на-всього кілька десятків кілометрів від Черкас. Річку пригадую, а так більше нічого. Наче ми переїхали з меншої річки на більшу. Батько стверджував, що в Смілі найсмачніший на світі шербет, й усе збирався туди по нього, але так ніколи і не поїхав. Мій батько обожнює солодощі — маму, мене і солодощі. Скільки на столі, стільки він зʼїсть. Мати завбачливо ховала їх від