Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

мав дітей. Або старшими. Можливо, вона думала це, дивлячись на нас. Вони приїздили б до неї — влітку і на Різдво, як в тих родинах, де старше покоління трималось землі, тоді як молодь осідала в містах, куди вирушала хто на навчання, хто працювати. Село, в якому нікого, молодшого тридцяти років, тільки каліка Михась, якому не було куди їхати.

Ми зустрілися з ним, вийшовши з хатини. Приведений цікавістю, хлопчина зупинився, не наважуючись ступити на подвірʼя. Він був нашим однолітком, а видавався молодшим від нас, наче природа, відібравши в нього щось одне, пошкодувала й захотіла врівноважити іншим; він виглядав, як людина без віку, яку не візьме час і безславно пощербиться різець невидимого скульптора. Михась запитально дивився на нас чистим-чистим, як безхмарне небо, поглядом. Він чекав на усміх, не більше; на знак уваги. Він мовчки супроводжував нас до автобусної станції, а коли ми заходили в салон, доторкнувся до кожної з нас, до наших долонь, одягу, лиця, волосся. Це була його мова, його спосіб спілкування, його вдячність за зустріч з нами і нашу увагу до нього, його подив. А потім біг услід, доки розчинився в куряві сільської дороги. Наче сам був із куряви. І літня жінка в чорній хустині. І село, приречене вимирати. І лише дядько Андрій був справжнім. Таких блакитних очей, як у неповносправного Михася, я ніколи не бачила.

Коли жінка взялася місити тісто, її руки перестали тремтіти. Наче звиклі до праці, вони тремтіли від її браку. Ми вперше в житті ліпили вареники. А потім сиділи на старому дивані з бильцями, з яких злущився лак, і роздивлялися фотографії. Їх було не так багато, всі вони вміщалися в один великий надірваний конверт. «А це з Афганістану, — жінка розповідала спокійним голосом, в якому застиг потамований крик. На зображенні троє хлопців, один з них — дядько Андрій. — Я молилася, Бог почув мене, і мій хлопчик воскрес, вернувшись до мене з того світу. Андрійко часто брав це фото і роздивлявся його. Воно притягувало його, мов магнітом. Він міг провести над ним цілий день — зображене вкидало його в похмуре заціпеніння, наче намагалося затягнути туди, назад. Йому натякали, жартома і всерйоз, що пора завести сімʼю, сподіваючись, що це відволіче його — зрештою, роки йшли — і він уже не був молодим парубком. А він нічого не відповідав — ні „так“, ні „ні“, не ображався й не сердився, а тільки брав до рук фотографію, наче то й була його відповідь, його сімʼя. Потім він почав потроху говорити, і все ніби стало на свої місця, а про шлюб слухати не хотів. Перед тим, як його забрали до війська, він мав дівчину. Вона чекала на нього, коли він служив в Афганістані і ще довго по тому, як звідти вернувся. Доглядала його, важко пораненого, в ташкентському шпиталі. Днювала і ночувала біля лікарняного ліжка. Я — мати, а вона — молода дівчина, парубки липли до неї. А потім, уже тут, Андрій уникав її, мовби не впізнавав. Наче вони чужі люди, лише дратувався. Вони розміняли тридцятку, як вона вийшла заміж за їхнього однокласника, й Андрій раптом заспокоївся, мовби знайшов вмиротворення. Ото лише наступного ранку осідлав мотоцикл і рвонув так, що здригнулося село. Тиждень його не було, а потім вернувся й нічого не згадував. А це школа, сільська восьмирічка, випускний клас. Ось Андрійко, впізнаєте? Ще дитина. Він мав нахил до техніки, охоче майстрував, знай ходив і дивився, як воно робиться, і собі брався».

Золоті руки, призначені для творення, тримали в руках автомат. Андрій повернувся, але повернувся інакшим, ніж пішов туди. Це вже був не той хлопчина зі шкільної світлини. Бокував від людей, уникав знайомих, наче не впізнавав їх. Міг годинами просидіти, нічого не роблячи, все щось обмірковував. Гасав на мотоциклі, мов надолужував неви́ганялу юність. Мотоцикл був для нього, як жива істота. Плескав його, як плескають по гриві коня, а тоді сідлав — і за мить його тільки й бачили.

Світлина з Афганістану заскочила нас. На ній він зафіксований до того. Пряме влучання. Тих, з ким він був, збирали по шматках. Рідним заборонили відкривати труни. Раптом «дядько Андрій» розпалося. «Дядько» зникло, наче струшений недоладний одяг, зовсім невідповідний. Й ось їх кинули в пекло неоголошеної, чужої й далекої різанини, наче вугілля в піч. Їх ніхто не запитував, що вони думають. Ніхто не цікавився їхніми почуттями. Їм належалися бушлат і миска твердої, як кирза, каші. І, звісно, калашников.

Сьогоднішня війна поволі перетворюється на забаву, в якій платять гроші — тим, хто з цього боку, і тим, котрі з протилежного. Різновид комерції із затвердженим прейскурантом, скільки коштує твоя нога, скільки рука і, звісно, в цілості — твоє життя. Воно оцінено не так високо, проте за нього щось платять. Ні, це не складно — досить забрати можливість гідно заробляти, і контрактників хоч греблю гати. Ця нещодавня історія... Я саме про неї подумала. Ви маєте рацію. Жінка втратила роботу, а в неї на руках трирічна донька і мати-інвалід. От вона й уклала контракт. Та хоч з самим чортом. Вона загинула в перший же день. Її рідним виплатять компенсацію, якої вистачить на найнагальніше, проте ніхто не поверне дівчинці матір. Гроші не накладеш на біль, як бинт на рану. В прейскуранті нічого про це не сказано. Прейскурант — стисла форма, куди вміщаються цифри, але не люди і не їхні страждання, цього не обумовлено. Нещасна з Херсонщини — з того самого краю, звідки Жанна. Таких історій чимало, проте вони рідко потрапляють на шпальти видань. Про таке не заведено повідомляти — подібне не вписується в героїчну картинку.

За час війни суспільство в кілька разів зубожіло, а ті, кого називають у нас олігархами, потроїли статки. Держава, яка живе з подачок, рачкує і колінкує, щоб їй кинули милостиню, і... доларові мільярдери. Є солідарність між людьми і чорнюща прірва між суспільством і правлячим класом. Наші інтереси діаметрально протилежні — для них найважливіше зберегти систему, тоді як ми прагнемо докорінних змін. Час починає відкочуватися назад. Корупція, принишкла після Революції Гідності, буяє. І все одно не вірю, що цього разу знову зійде з рук.

Він там такий, як ми зараз. Молодший від нас. Ставний хлопчина, міцно скроєний селянський парубок. З покоління наших батьків, чорна пляма на білому тілі їхнього самоусвідомлення, наче вражені цигарковими смолами легені. А вони хотіли дихати, вдихати повітря. Жити, кохати. Почервонілі сухі материнські очі, в яких не залишилося жодної краплі вологи для сліз.