Читати книгу - "11/22/63"

— І коли я поверталася, там уже лежала швабра.

Якщо це було влітку, він її клав поверх простирадл, а взимку — на ковдри. Держак пролягав рівно посередині ліжка. Ділячи простір на його і її половини.

— Якщо я спала неспокійно і, траплялось, посуну швабру, він прокидався. Хоч як би міцно не спав. Відштовхував мене на мою половину. Брутально. Називав це «порушенням границі швабри».

Того ляпаса він дав їй, коли вона одного разу запитала, як же вони зможуть завести дітей, якщо він ніколи у неї не входить.

— Він роз’ярився. Тому-то й ляснув мене. Потім вибачався, але в той момент говорив таке: «Ти гадаєш, я ввійду у ту твою переповнену мікробами діру, щоб привести дітей у цей брудний світ? Він все одно ось-ось вибухне, кожний, хто читає газети, розуміє, що це неминуче, а радіація нас доб’є. Ми помиратимемо з виразками по всьому тілу, викашлюючи власні легені. Це може трапитися будь-якого дня».

— Господи Ісусе. Не дивно, що ти його покинула, Сейді.

— Але ж тільки після чотирьох змарнованих років. Такий довгий час мені знадобився, аби переконати себе, що я заслуговую на щось більше в житті, аніж скоординовані за кольорами шкарпетки в шухлядці мого чоловіка; надавання йому послуг з онанізму двічі на тиждень і спання з тією проклятою шваброю. То найпринизливіша деталь, така, що мені здавалося, я про неї нікому в світі ніколи не розповім… бо це ж смішно.

Мені ця деталь не здалася смішною. Я вважав, що вона належить до тієї присмеркової зони, яка пролягає між просто неврозом й відвертим психозом. А ще мені подумалось, що зараз я слухаю першорядну Історію з П’ятдесятих. Вельми легко було собі уявити Рока Гадсона з Доріс Дей, як вони сплять зі шваброю поміж ними. Якби Рок не був геєм, тобто.

— І він тебе не розшукував?

— Ні. Я зверталася із заявами до дюжини різних шкіл, а відповіді отримувала на абонентську поштову скриньку. Я таїлася, я почувалася, мов жінка, яка має побічну інтрижку. І саме так до мене й поставилися мої рідні мати з батьком, коли вони дізналися. Батько, той трішечки попустився — гадаю, він підозрював, наскільки там все було погано, хоча, звісно, не бажав чути ніяких подробиць, — але моя мати? Аж ніяк. Вона озлилася на мене. Їй довелося почати ходити до іншої церкви, покинути дамське товариство «Бджілки-швачки». Бо вона не може більше тримати високо голову, так вона каже.

В якомусь сенсі це здалося мені не менш жорстоким і божевільним за ту швабру, але я нічого не сказав. Мене цікавив інший аспект у цій справі більше, аніж звичайні для півдня батьки Сейді.

— Клейтон не розповів їм, що ти від нього пішла? Я правильно зрозумів? Ні разу не спробував з ними побачитися?

— Авжеж. Моя мати поставилася до цього з розумінням, звісно, — зазвичай лише злегка тягуча південна вимова Сейді раптом стала драглистою. — «Ти просто осоромила бідного хлопчика так сильно, що він не бажає розповідати про це нікому». — Далі вона вже продовжувала без акценту. — Я аніскільки не перебільшую. Вона розуміє сором, вона розуміє скритність. У цих двох аспектах моя мама і Джонні перебувають у цілковитій гармонії. Це на ній він мусив би одружитися. — Розсміялася Сейді дещо істерично. — Мамі, либонь, шалено подобалася б та чортова швабра.

— І відтак від нього ані слівця? Жодної поштової картки, типу: «Агов, Сейді, давай зв’яжемо знову розплетені кінці, налагодимо наше спільне життя»?

— Як таке можливе? Він не знає, де я, і я певна, це його не цікавить.

— А є що-небудь, чого б ти від нього бажала? Бо я певен, що адвокат…

Вона поцілувала мене.

— Єдине, чого я бажаю, зараз тут, зі мною у ліжку.

Я відкинув простирадло нам до щиколоток.

— Продивися на мене, Сейді. Це дозволено вільно.

Вона подивилася. А потім торкнулася.

12

Потім я задрімав. Неглибоко — бо так само чув вітер і ту одну деренчливу шибку, — але занурився достатньо для сновидіння. Ми з Сейді були в порожньому домі. Голі. Щось вовтузилося нагорі, над нами — видавало неприємне гупання. Можливо, воно бігало, але здавалося, ніби там надто багато ніг. Я не відчував сорому через те, що нас хтось побачить без одягу. Я відчував страх. Написані вуглиною на облупленому тиньку однієї стіни там були такі слова: СКОРО Я ВБ’Ю ПРЕЗИДЕНТА. Трохи нижче хтось додав: СКОРШЕ БО ВІН ПОВЕН ФОРОБИ. Кутастими літерами, намальованими темною губною помадою. А може, то була кров.

Гуп, бух, гуп.

Нагорі, над нами.

— Мені здається, там Френк Даннінг, — шепнув я Сейді. І стиснув її руку. Рука була дуже холодною. Відчуття, ніби стискаю руку мертвої людини. Жінки, замордованої на смерть кувалдою, можливо.

Сейді помотала головою. Вона дивилася на стелю, губи в неї тремтіли.

Гуп, бух, гуп.

Згори осипалося вапняне порохно.

— Тоді там Джон Клейтон, — прошепотів я.

— Ні, — сказала вона. — Гадаю, там містер Жовта Картка. Він привів оте Джимла.

Гупання над нами раптом припинилось.

Вона вхопила мою руку і стиснула. Очі в неї стали величезними, заполонили все її обличчя.

— Це воно, це Джимла! І воно нас почуло! Джимла знає, що ми тут!

13

— Прокинься, Джордже! Прокинься!

Я розплющив очі. Вона підвелася на лікті поряд зі мною, її обличчя здавалося блідою плямою.

— Що? Котра зараз година? Ми вже мусимо їхати? — Але було ще темно і вітер шугав так само сильно.

— Ні. Ще навіть до півночі не дійшло. Тобі щось погане наснилося. — Вона розсміялася, трохи нервово. — Щось ніби про футбол? Бо ти примовляв «Джимла, Джимла».

— Справді? — я сів. Шваркнув сірник, і її обличчя на мить освітилося, вона прикурила сигарету.

— Так. Справді. Ти й інше різне щось іще говорив.

Це вже було погано.

— Що саме?

— Я майже нічого не зрозуміла, тільки одне дочула ясно. «Деррі — це Даллас», — промовив ти. А потім навпаки. «Даллас — це Деррі». Що там було, в твоєму сні? Ти пам’ятаєш?

— Ні. — Проте важко переконливо брехати, коли ти щойно зі сну, хай навіть то була неглибока дрімота, і я побачив напружений вираз на її обличчі. Перш ніж той встиг перетворитися на недовіру, почувся стук у двері. Стук, за чверть до півночі.

Ми витріщилися одне на одного.

Стук пролунав знову.

«Це Джимла». Ця думка була дуже ясною, дуже певною.

Сейді поклала сигарету до попільнички, обгорнулася простирадлом і без жодного слова побігла до ванної. Двері за нею зачинилися.

— Хто там? — запитав я.

— Це я,