Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Мабуть, трохи за Австро-Угорщини.[12] Тоді народ так не голодував і заробляв. А не подобалось, так можна було в будь-який день куди-небудь поїхати на заробітки. Хоча… За всіх властей жилося однаково. Завжди треба було важко працювати і всі власті треба було слухатися.

Коли його, бувало, запитували за довголіття, відповідав:

– Я чоловік природи, завжди був на чистому повітрі, спав на вулиці, ходив босим по землі. Любив воду і завжди купався, а харчувався хлібом та молоком. Мабуть, це й тримає життя у тілі досі. Життя – дар Божий! А життя я по-своєму добре прожив, щасливе. Не кожному дається відчути щастя, тож я вам цього й бажаю-зичу…

За версією Книги рекордів Гіннеса найстарішим мешканцем Землі є 115-літній Емільяно Меркадо дель Торро із Пуерто-Рико. До нього раніше офіційний рекорд належав 116-літній американці Елізабет Болден, яка померла у 2006 році. Тож виходить, що українець Григорій Дмитрович Нестор був найстарішим мешканцем Землі. Нa два роки старший за Віру Холодну (він народився у 1891 році, вона, нагадаємо, у 1893-му), він благополучно дожив до початку третього тисячоліття… А про своє 26-ліття він і не пам’ятав, адже це було так давно, хіба згадаєш…[13]

«На тому світі нас люблять і чекають…»

«На тому світі нас люблять і чекають» – так упевнений один з авторитетних і відомих танатологів (танатологія – дослідження закономірностей смерті)…

Хіба тільки він один. Ніхто не може пройти – особливо інтелектуали, – мимо ідеї безсмертя людини. А все тому, що усвідомлення тлінності всього живого протиприродне людині, її природі. Та й релігія (міфи, перекази, легенди, література, зрештою, мистецтво) аксіоматично визнає безконечність буття. У свідомості багатьох людей – навіть закоренілих матеріалістів та атеїстів (а втім, атеїзм – це теж свого роду релігія, коли замість Ісуса Христа богом визнається черговий правлячий вождь) – все ж таки жевріє надія на незнищенність життя. Бо як це: жив, радувався життю, будував такі плани, здійснював такі задуми, і раптом… Все? Кінець? Морок? Небуття?… Тоді для чого ти й приходив у цей світ – всього лише на енну кількість років? Якийсь парадокс… Та не може ж такого бути, щоби життя – вінець усього сущого на Землі (та й не тільки на Землі) – раптом виявилося таким фатально-смертним.

І вірять у незаперечність безсмертя все більше й більше вчених зі світовими іменами. Вони мають аргументи про неперервність нашого життя й існування потойбічного «етапу життя». За відомим нейрохірургом Раймондом Моуді, це рух – по смерті тут, на землі, – темним тунелем до срібного світла в кінці, і рух цей пов’язаний з відчуттям блаженства, радощів од близької зустрічі з померлими родичами і друзями. (Рух темним тунелем – своєрідна аналогія з народженням людини: теж до світла темним проходом.)

«НА ТОМУ СВІТІ НАС ЛЮБЛЯТЬ І ЧЕКАЮТЬ…»

Непідвладна смерті людська субстанція – душа. Це вже остаточно доведено – душа, що й вона складається з атомів. (Її маса – 4–5 грамів, це довели дослідження, проведені свого часу в США і в СРСР). Навіть була записана – за допомогою трансінструментальних комунікацій, – інформація з того світу («феномен електричних голосів»): «Не сумнівайтесь, ми існуємо».

Наукова думка сьогодні вже підійшла до таких рубежів: із зупинкою серця не закінчується життя. А тому не треба боятися, а треба пам’ятати, що «НА ТОМУ СВІТІ НАС ЛЮБЛЯТЬ І ЧЕКАЮТЬ…»

Це відчувала в останні хвилини свого першого (земного) життя така ще молода Віра Холодна і тому так спокійно і з гідністю, що всіх вразила, зустріла свою смерть. А ще відчувала вона, що її ТАМ люблять і чекають…

Повіримо й ми у це. Принаймні, в те, що незрівнянну зірку кіно зустріли на тому світі з любов’ю. І люблять її ТАМ так, як її любили ТУТ.

А взагалі смерть (за тлумачними словниками, за науковою та іншою спецлітературою) – «припинення життєдіяльності організму і загибель його; припинення біологічного обміну речовин в організмі або частині його…»

Всього лише.

Ще за наукою: «Всі організми переживають розквіт, старіння і смерть». (Але деякі не сягають старіння, гинуть саме в розквіті.) Припинення існування людини, тварини».

Смертний – який не живе вічно (протилежне – безсмертний). Доля усіх, хто народився… (ненароджені не помирають).

Заодно смерть – це й персоніфікація кончини – людський скелет, звичайно, з косою.

Але ж люди й тут вдаються до лагідно-пестливого слівця: смертонька.

Це її так чи не ніжно народ наш іноді називає: смертонька. Як ворогів – воріженьками. Ні, таки невмирущий наш народ, безсмертний, адже віками ще й безтурботно співає, що, мовляв, будемо і пить, і гулять, а смерть прийде – будемо – де ж подінешся – помирать…

А втім, та смерть, що забрала Григорія Нестора у 117 років життя, може, й була смертонькою, але коли вона у 26 років забирає, щось не хочеться так її називати – смертонька.

Хоча… Не будемо і смерть гнівити й зневажати, вона ж вічна супутниця – вірна і найвірніша! – людства. І до кожного, кожного, кожного – неодмінно приходить – у час йому визначений. І забирає кожного. Ось тільки невідомо куди. Але забирає без вороття.

А тому давні латиняни, як завжди, були праві:

«Мементо морі!»

«Пам’ятай про смерть!»

Де б ти не був, але один раз маєш з нею зустрітися. Тому, живучи, завжди пам’ятай про неї, аби життя твоє варте було добрих слів, аби ти міг як належить підготуватися до зустрічі з НЕЮ.

«Мементо морі!»

Але чомусь сумно стало, панове-добродії, звідкілясь вигулькнула непрохана темна туга, журба світла, і захотілося, вдаривши лихом об землю, розвіяти той песимізм разом з Михайлом Водяним:

Я одесит, я із Одеси,

Здрасьте!

Маленький хочу вам відкрить секрет.

Як ви спитаєте:

Я маю щастя?

Я відповім:

Щоб да – так нєт…

Частина четверта-2

В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…

Ні, ні, мова не йде про той Сінгапур – столицю держави Сінгапур, що розташований на півдні острова тієї ж таки назви на березі Сінгапурської протоки, один з найбільших портів у Південно-Східній Азії (назва міста із санскриту перекладається, як «лев’яче місто» – леви там, між іншим, не водилися і не водяться), – ні і ні.

Бананово-лимонний Сінгапур – це зовсім-зовсім інший, той, якого й у світі білому немає, але який…

Який колись був.

В Олександра Вертинського.

І який є і сьогодні – у все того ж таки Олександра Вертинського.

В бананово-лимоннім Сінгапурі,

Співа