Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

але чутлива і мила, на нашу думку, обов’язкова. Що дивно (справді, все тут дуже навіть дивно. – В. Ч.), слава їй не запаморочила голову. Вона для неї обтяжлива. Фрейденберг захоплений нею понад усяке сподівання, липне до неї, хоча тримає себе в рамцях пристойності. (Спасибі начштабу хоч за це! – В. Ч.) Дама ця наша… (Себто червона і готова доносити в ЧК. – В. Ч.). Вплив її на Фрейденберга величезний. Апостол пропонує форсувати це діло у тому напрямку, про який була розмова…»

Ну і так далі в тому ж дусі.

Але з цього пива не вийшло дива. Не стала Віра Холодна червоною розвідницею і стукачкою, нічого не доносила у ЧК і навіть не збиралася опуститися до такого рівня. Та чого не придумаєш заради сенсації! І можливості пофорсити в якості автора!

А втім, кожен має право на сенсації, себто висловлювати свої версії й гіпотези. Бодай і притягуючи факти за вуха, видаючи бажане за дійсне. Але так було створено ще один міф про кінозірку «Великого німого»: виявляється, вона ще й розвідниця. Червона. Справді-бо, скільки талантів виявилося у Віри Холодної!..

Найживучіша неофіційна версія: отруєна денікінською контррозвідкою, «поскольку актриса не скрывала «красных» взглядов и имела большое влияние на «французского одессита», начальника штаба союзных войск на Юге России Анри Фрейденберга, фактически командовавшего вместо генерала Д’Ансельма французскими, греческими и белыми войсками и который, имея многократно превосходящие атамана Григорьева силы, самовольно эвакуировал Одессу 3–5 апреля 1919 г.». Гм-гм… Версія (див. тлумачний словник: один з кількох різних переказів, викладів або тлумачень якогось факту, події) все може стерпіти. Та ще на папері. Який, у свою чергу, теж все може стерпіти.

А далі… Далі «трезвый голос громко сопоставил дату кончины Веры Холодной (16 февраля) с датой ухода интервентов с Одессы (3–5 апреля). Полтора месяца разницы. Больше ничего сопоставлять было не нужно… Версия заглохла. Вся версия, в том числе и легенда о героической гибели красной разведчицы, как таковая. Зато стали появляться другие версии и легенды: обидные и возвышенные, вздорные и похожие на правду.

Грустный лирический фильм Никиты Михалкова «Раба любви» сам сотворил еще одну прекрасную легенду, родил новую вспышку интереса к судьбе актрисы, а, стало быть, и «повторение пройденного» – к легендам о тайном расстреле, отравлении и даже удушении ее с помощью «запаха белых лилий».

«Улітку 1918 року Віра Холодна поїхала в Одесу з кіноекспедицією фірми Дмитра Харитонова. Але на південь її повели не лише знімальні справи, а швидше всього, небажання залишатися в червоній Москві і сімейна драма: одночасний розрив із чоловіком (невдовзі після її від’їзду Холодний був арештований і розстріляний чекістами), як і з улюбленим партнером Максимовим. Цей від’їзд швидше був втечею і став прелюдією до трагічного фіналу актриси.

Глибоко переживаючи трагедію «измученной и растерзанной Родины» (вже це визначення більшовики-інтернаціоналісти вважали тяжким злочином), вона поєднувала знімання з виїздами у бойові частини і виступи на благодійних концертах на користь Добровольчої армії в різних містах Півдня Росії. Напружена робота, зруйноване особисте життя, побутові негаразди і загальний хаос прискорили розв’язку…»

Але це теж міф.

Черговий міф про Віру Холодну, що твориться, як кажуть, на ходу і без будь-яких доказів і фактів – а втім, міфи доказів і фактів не потребують. Для них головне – бурхлива фантазія.

«Конец этому решил положить известный кинодраматург и популярнейший ведущий «Кинопанорамы» Алексей Каплер. В своей книге «Загадка королевы экрана» (1979) он справедливо отверг и высмеял ранее ходившие вымыслы и, основываясь на рассказах младшей сестры актрисы (в те времена еще девочки), воспоминаниях некоторых очевидцев, поставил окончательный диагноз: смерть от “испанки”».

I все-таки смерть буває різною (як і її очікування), і часто вона приходить у цей світ великою рятівницею…

У віці 84 років помирав папа Іоанн Павло II. В останні години його життя на площі Св. Петра зібралися сотні тисяч людей і молилися за полегшення його страждань. А повідомлення, що нарешті до папи прийшла смерть-рятівниця, вся площа зустріла аплодисментами.

І в тому був глибокий гуманний смисл…

26 годочків…

15 грудня 2007 року в селі Старий Яричів Кам’янсько-Бузького району, що на півночі Львівщини, на 117-му році життя помер Григорій Дмитрович Нестор – найстаріша людина України, Європи і, можливо, усієї планети Земля на той час.

До ста років Григорій Дмитрович працював у колгоспі. З ранку до вечора. Корови пас (чередником був), допомагав збирати врожай. І взагалі робив там, «куди пошлють». І після ста років був здоровим, і лікарі до нього практично не ходили. Як і він до них.

Хоч кави й чаю не терпів (незрозуміло, чому не любив чаю), але не проти був перехилити чарку горілки, вина чи пива.

Казав при цьому:

– Якщо душа бажає чарки, то виходить, що це вельми потрібно людині. Але в міру. Щоби не втрачати людського достоїнства. Не бути дурним після неї.

Тому пив лише чарку-другу, тож ніколи «дурним не був».

У їжі відзначався неперебірливістю – любив картоплю з сиром, суп на олії, але з чималими перчинами. У піст і щосереди та щоп’ятниці – лише хліб з узваром.

Куріння не визнавав, але любив нюхати тютюн. Мав симпатичну табакерку, а в ній носив табаку – нюхальний тютюн. Намугикував:

– Коли б мені такий милий… Щоби люльки не курив, табаки не нюхав… А я ось, – весело казав, – нюхаю табаку. Люблю, як після пучки тютюну у носі свербить… Як чхнеш потім – аж-аж у голові світліє!..

Ніколи не сидів просто так, для відпочинку, навіть удень не прилягав і до останнього дня товкся по господарству – у дворі підмітав, з картоплею возився, квасолю лущив, правнуків глядів, корову доглядав.

Казав бувало (на 115 році свого життя):

– Трудитися треба доти, доки не згасне свіча життя. А я ще заяви на той світ не подавав.

Пам’ять мав гарну, добре пам’ятав псалми, літургію, Євангеліє.

Пишався, що за все життя не порушив жодної Божої заповіді. Був завжди веселий, в доброму настрої та гуморі, вдався незлобивим і лагідним. Але все життя залишався холостяком. Чи, як сам казав, вічним парубком.

А все чому? Та тому, що «не народилася на світі ще мама, яка виховала б дочку, як жінку для мене. А якби женився, то вже давно був би в землі, – чомусь був так переконаний. – Я любив дівчат, але люблю і волю».

Гм-гм…

Коли його запитали, за якої влади йому жилося хоч трохи краще, подумавши, відповів кореспонденту газети, яка брала в