Читати книгу - "Трилогія смерті"

А від тієї усмішки немов усі кісточки в моєму тілі порозсипалися. «Боже, — подумав я, — та невже ж вона всякчас перемагала, щодня, всеньке своє життя, отими своїми устами, та ще тими зубами, та ще й отими великими удавано-невинними очима?»

— Атож! — засміялася Констанс, прочитавши мої думки. — І глянь сюди! — сказала ще.

Вона різко зупинилася перед студійними ворітьми. І на довгу хвильку задивилася вгору.

— Ах, Боже мій, — мовила вона нарешті. — Ніяка це не лікарня. Це місцина, куди приходять великі, завбільшки зі слона, ідеї, аби тут померти. Такий собі цвинтар для божевільних.

— Цвинтар отам, за муром, Констанс.

— Ні. Спочатку ти помираєш отут, а там — то вже наприкінці й остаточно. А поміж тим і цим… — вона обіруч стисла свої скроні, от ніби щоб голова їй не розлетілася на шматки. — Божевілля. Не заходь туди, хлопчику.

— Та чому?

Констанс повільно підвелася й стала над кермом, аби викричати накипіле воротам, усе ще не відчиненим, і нічним вікнам, закритим віконницями, і чистим стінам, яким на все начхати.

— Найперше вони зводять тебе з розуму. А тоді, як уже довели тебе до повного одуріння, починають переслідувати: за те, що базікаєш опівдні, а ввечері, як заходить сонце, впадаєш в істерику. Беззубий вовкулака-перевертень виє на місяць, що сходить.

Коли ж ти сягнеш якраз моменту щирого божевілля, тебе виженуть з роботи й поширять чутку, буцім ти нерозважлива, нетовариська й позбавлена уяви особа. На всі студії розповсюдять туалетний папір із видрукованим на ньому твоїм ім’ям, аби великі, сходячи на папський престіл, могли виспівувати твої ініціали.

Коли ж ти помреш, вони трястимуть тебе, аж поки розбудять, аби вбити ще раз. Тоді вивісять твого трупа на Поганій Скелі, в О’кей-Оборі чи у Версалі, на задвірку № 10, замаринують тебе у величезному слоїку, мов муляжного ембріона в низькопробно-кровожерному фільмі, куплять тобі щонайдешевший склеп через дорогу навприсядки, викарбують, неодмінно з помилками, твоє ім’я-прізвище на надгробку та й заплачуть крокодилячими слізьми. А тоді й останнє безчестя: ніхто не пам’ятає твого імені у всіх кінокартинах, де ти знявся/знялася у найкращі свої літа. Хто згадає сценаристів «Ребекки»? Хто згадає авторку «Звіяних вітром»? Хто допоміг Веллсові стати Кейном? Спитай хоч кого на вулиці. Таж люди, хай їм всячина, не знають навіть, хто був президентом, коли адміністрацію очолював Гувер!

Отож маємо те, що маємо. Забуто день після попереднього перегляду твого фільму. Боїшся поїхати до батьків у проміжку між двома фільмами. Хто коли чував про сценариста, що побував у Парижі, Римі чи в Лондоні? Усі до всцикання бояться кудись помандрувати, аби великі цабе їх раптом не позабували. Аби їх не позабували? Таж ті великі, сто чортів їм у печінки, ніколи їх і не знали. Понабирають ім’яреків. Дайте мені як там його. Ім’я над заголовком? Власник кіностудії? Достеменно. Режисер? Можливо. Затямте: «Десять Заповідей» створив де Мілль, а не Мойсей. А «Великого Ґетсбі» Ф. Скотта Фіцджеральда? Викуріть у чоловічому туалеті. Винюшіть своїм укритим виразками носом. Хочете, щоб ваше ім’я набрали великими літерами? То вбийте коханця вашої дружини і скотіться східцями з його тілом. Оце ж таке воно, кажу тобі, мерехтіння срібного екрана. Затям: ти — це порожній проміжок перед кожним наступним клацанням проектора. Чи ти завважив усі ті стовпи зі склепіннями за задвірковою стіною студії? А то щоб допомогти стрибунам у висоту перескочити до кам’яного кар’єру. Божевільні дурисвіти наймають і виганяють їх, десять центів за сто їхніх процентів. Їх можна мати-наймати, бо вони люблять кіно, а от ми — ні. Ось що наділяє нас владою. Доведіть їх до пияцтва, а тоді — хап пляшку, викличте катафалк, позичте лопату. Оце ж я й кажу: що таке «Максимус-Філмс»? Цвинтар. А для кого? Та для божевільних, для кого ж бо ще!

Виголосивши свою промову, Констанс так і лишилася стояти, от ніби стіни студії мали цієї ж миті й опасти, мов припливна хвиля.

— Ото не ходи туди! — ще раз застерегла вона.

Тут ми розчули якісь тихі оплески.

То нічний полісмен, стоячи за орнаментом іспансько-залізного плетива, плескав у долоні й усміхався.

— Я тільки на хвильку туди, Констанс, — попросився я. — Ще покручуся тут який місяць та й подамся на південь — роман свій дописувати.

— А можна й мені з тобою? Ще б одну мандрівочку до Мехікалі, Калексіко, південніш Сан-Дієґо, майже до Ермосільйо… купання при місяці голяка… Ха, ні! Ти ж будеш у своїх обстріпаних шортах!

— Хотів би я, Кон-стан-ці-я! Але ж там будемо тільки ми з Пег, себто Пеґ зі мною.

— Ну то що ж, хай йому дідько. Поцілуй мене хоч зараз — разі гаразд!

Я завагався, тож вона мене так цмокнула, що цим поцілунком могла б розігріти автономну опалювальну систему цілого будинку.

Ворота відчинилися перед нами.

Двоє божевільних сновид опівночі, ми й заїхали на той «цвинтар».

Коли ми під’їхали до просторого майдану, переповненого товкотнечею легіонерів та купців, до нас великими стрибками прискочив Фріц Вонґ.

— У Бога в душу!.. Ми тут усі налаштувалися на твою сцену. А того п’яничку баптисто-унітарія корова язиком злизала! Чи ж відомо тобі, де він заліг, заховався, той сучий син?

— А ви телефонували Еме Семпл МакФерсон?

— Та вона ж упокоїлася!

— Ну, то до Святих Трясунів. Або до універсалістів Менлі Пі Голла. Або ще…

— Боже мій! — ревнув Фріц. — Та вже ж опівніч! І всі ці заклади зачинені.

— А Голготу обнишпорили? — підказав я. — Він туди вчащає.

— Голготу! — бурею метнувся від нас Фріц. — Обнишпорте Голготу! Гетсиманію! — Фріц заблагав до зірок. — Боже, навіщо нам цей затруєний Манішевіц? Хто-небудь! Збігайте позичте два мільйони сарани для завтрашньої кари єгипетської!

Кілька асистентів так і метнулися — хто куди. То й я рушив геть, коли це Констанс хап мене за лікоть.

Очі ж мої саме шастали фасадом Нотр-Даму.

Констанс угледіла, куди я задивився.

— Не лізь туди, нагору! — прошепотіла вона.

— Таж чудова місцина для І.Х.!

— Там, нагорі, є сам лише фасад, а тилової стіни немає. Перечепишся через щось — і гупнеш, мов один із тих каменів, які отой горбань жбурляв у юрбу.

— Так то ж у фільмі, Констанс!

— А ти що думаєш, це — справжнє?

Констанс затремтіла. Я затужив за старою Реттіґан, котра весь час сміялася.

— Я оце тільки-но щось там завважила, на дзвіниці.

— Можливо, то І.Х.? — припустив я. — Поки вся решта обшукує Гелготу, чом би мені не глянути, що воно там таке?

— А я думала, ти