Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я невідривно спостерігав, як тіні шугають нотр-дамським фасадом.

— Клятий дурню. То й лізь. Зніми Ісуса звідтіля, — промимрила Констанс, — поки він не обернувся ґарґульєю. Врятуй Ісуса!

— Він врятований!

Віддалившись на сто футів, я озирнувся. Констанс уже гріла руки над багаттям римських легіонерів.

40

Перед самим Нотр-Дамом я завагався, боячись двох речей: як увійти туди та як видертися нагору. А тоді вражено обернувся, щоб краще принюхатися. Зробив глибший вдих, потім видихнув.

— Гарне мені горе! Ладан! І дим від свічок! Хтось тут побував — І.Х.?

Я пройшов до приміщення й зупинився.

Десь там, високо, на риштованні, рухалося щось масивне.

Я примружив очі, вглядаючись у щілини поміж брезентами, планками, клеєною фанерою фронтонів, тінями ґарґулій, силкуючись розгледіти, чи й справді бодай щось ворушиться там, у тій кафедральній пітьмі.

І думав: «А хто ж палив ладан — воскурював фіміам? І як давно вітер загасив свічки?»

Порох, тонкий пил сіявся аж ген згори.

«І.Х.? — подумав я. — Якщо ти впадеш, то хто спасе Спасителя?»

Якась мовчанка відповідала моїй мовчанці.

Отже…

Боже число, один страхопуд має видертися нагору, щабель за щаблем, усе вище крізь темряву, потерпаючи, що ось зараз гримнуть оті великі дзвони й скинуть мене у смертельне падіння. Я міцно заплющив очі й поліз.

На вершині Нотр-Даму я довго стояв, намагаючись притримати серце руками, аби не калатало так дуже, вже шкодуючи й кленучи себе за те, що виперся так високо, й бажаючи опинитися внизу, де широка лава римлян, добре освітлених і напомпованих пивом, бурхливо котилася, усмішками вітаючи Реттіґан, королеву-гостю.

Якщо я зараз упаду звідси й загину, думалося мені, то ніхто з них нічого й не розчує.

— І.Х.! — тихо гукнув я в пітьму.

Тиша.

Ось я обійшов довгу смугу фанери. Хтось таки сидів там, освітлений зоряним сяйвом, невиразна проява, що звісила свої ноги з різьбленого кафедрального фасаду: достеменно там, де півжиття тому був сидів той калічний дзвонар.

Чудовисько!

Воно дивилося на місто, на мільйон вогнів, що простяглися на чотириста квадратних миль.

«І як ти сюди добулося? — подумки чудувався я. — Як утрапило сюди? Прослизнуло повз сторожа біля воріт? А чи… перелізло через стіну?! Так! Драбина й цвинтарний мур!»

І почув я удари молотка. Почув, як тягнуть тіло. Як загрюкнулося віко скрині. Спалахнув сірник… Заревів крематорій…

Я затамував дихання. Чудовисько обернулося й витріщилося на мене.

Тут я спіткнувся і мало не впав із карниза. Але вхопився за одну з ґарґулій.

Чудовисько вмить зірвалося на рівні ноги.

Його рука вхопила мою руку.

На один подих ми захиталися на карнизі собору. Я вичитав із його очей страх переді мною. А Звір вичитав із моїх — страх перед ним.

Потім він відсмикнув свою руку, от ніби щось її несподівано обпекло. Хутко позадкував від мене. Напівзігнуті, поставали ми один проти одного.

Я дивився у те страхітливе обличчя, у ті очі — вічно ув’язнені в цій їхній паніці; видивлявся на покраяний рот — і думав: «Чому? Чом ти не дозволив мені впасти? Або чом не зіштовхнув? Це ж ти приходив із молотком, хіба ні? Це ж ти прийшов, щоб знайти і розтрощити жахливу глиняну голову, яку виліпив Рой? Тільки ти здатен на такі дикі вчинки! Чому ж ти врятував мене? Чому я лишився живий?»

Жодної відповіді не могло бути. Щось забряжчало внизу. Хтось там ліз нагору по драбині.

Чудовисько видало великий гучний шепіт:

— Ні!

І втекло через високий ґанок. Його ноги затупотіли по розхляпаних дошках. Пил посипався вниз, у ту соборну пітьму.

Чути було: той хтось усе ще лізе нагору. Слідом за Чудовиськом я подався до іншої, дальшої драбини. Востаннє озирнулося воно на мене. Його очі! Що? Що ж там було такого з його очима?

А були вони і такі, й не такі, і нажахані, й примирливі, на одну мить зосереджені, а на іншу — якісь збентежені. Ось його рука майнула в темному повітрі. Якусь мить я думав: зараз воно гукне, крикне, заверещить на мене. Але тільки чудний здушений видих зірвався з його уст. А далі я розчув чап-чалап униз по драбині: крок за кроком Чудовисько віддалялося від цього горішнього нереального світу до ще жахливіш нереального світу долішнього.

Спотикаючись, я подався слідом. Ногами я збивав порох і тиньк. Усе це сипалося, мов пісок, крізь такий собі велетенський пісочний годинник, накопичуючись там, далеко внизу, біля хрестильниці. Планки під моїми ногами торохтіли й хиталися. Вітер хляпав довкола мене всією соборною парусиною, от ніби велика пташина зграя лопотіла крильми, летючи у вирій, і з кожним кроком мене стрясало, мов що хотіло струснути мене додолу, і з кожним таким струсом чи то крик переляку, чи проклін виривався мені крізь зуби. «Боже мій! — думав я. — Я і він, той монстр, на одній драбині, тікаємо — а від кого?»

Я зиркнув угору. Ґарґульї розтали в пітьмі. Лишився я сам-один. Поночі спускаюсь та й міркую: «А що, як воно чигає на мене там, долі?»

Я так і похолов. Глянув униз.

«Якщо зірвусь і впаду, — подумалося, — то летітиму додолу з рік, поки не вдарюся об підлогу!» Якому святому помолитися б? Тільки одного-єдиного святого я знав. Тож його ім’я й зірвалося з моїх уст:

— Крамлі!

«Міцно тримайся! — мовив мені Крамлі, десь зі свого далекого далека. — Зроби шість глибоких вдихів!»

Усмоктав я скількись того повітря, але видихатися назад, із мого рота, воно чогось не хотіло. Геть прибитий, я глипнув на вогні Лос-Анджелеса, як гарно розпросторилися вони на ті свої чотириста квадратних миль світла й транспорту, і всі ж ті люди отам-о такі гарні, і так їх багато-пребагато, та жодного немає ось тутечки, аби допомогти мені спуститися… А вогні! Вулиці за вулицями, море світла!

І десь далеко-далеко, на самому краєчку світа, привидівся мені довгий темний приплив, як він накочується на недосяжний берег.

— Тіла… в буруні… — прошепотіла Констанс.

І це допомогло мені. Я заквапився вниз і знай рухався, із заплющеними очима, більш не позираючи у ту безодню, аж поки не ступив на підлогу, а там став чекати, що ось зараз на мене накинеться Чудовисько і схопить своїми ручиськами, аби вбити — не врятувати.

Але ніякого Чудовиська там не було. Тільки порожня хрестильниця, що зібрала з півпінти соборної порохні, та погаслі свічки, та ще дух ладану.

Востаннє подивився я нагору, на Нотр-Дам, репрезентований самим фасадом. Хоч би хто був той, хто