Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Ах, ні, тільки не від тебе, люба Констанціє. Так, він зробив мене багатим. Але колись, багато років тому, ти зробила мене найщасливішим чоловіком на світі.

Рука моєї супутниці поплескала його руку, очі їй заблищали. Лопес підвівся й на якісь дві хвилини зник у кухні. Ми попивали наше вино й чекали, спостерігаючи, як вітер розчахує вхідні двері і як тоді вони шепочуть ночі: «Зачинено!». Коли Лопес повернувся, він обвів поглядом порожні столи й стільці, от ніби вони могли критично поставитися до його кепських манер — що він сідає біля клієнтів. Він обережно поклав перед нами невеличку світлину. Поки ми її розглядали, Лопес допивав своє вино.

— Знято дорожньою камерою торік. Один із наших кухарчуків надумався розважити своїх друзяк — придурок, правда ж? Два знімки за три секунди. Вони впали на підлогу. Чудовисько, як ви його називаєте, знищив ту камеру і порвав один знімок, гадаючи, що то була єдина світлина, а тоді вдарив нашого офіціанта, якого я тут-таки й звільнив. Як відшкодування ми запропонували клієнтові безоплатну вечерю й останню пляшку нашого найкращого вина. Усе залагодили. Але згодом я знайшов другу світлину під столом, куди вона залетіла, коли той чоловік горлав і бився. Як жаль, правда?

Констанс плакала.

— Оце такий він із лиця?

— О Боже! — мовив я. — Так.

Рікардо кивнув головою.

— Мені часто кортіло спитати його: «Пане, і навіщо вам життя? Чи сняться вам кошмарні сни, що ви вродливий? Хто ваша жінка? Чим ви заробляєте на прожиття, і чи воно життя — оте прожиття?» Але я ні разу нічого такого не спитав. Я тільки дивився на його руки, подавав хліб, наливав вино. Але бували такі вечори, коли він змушував мене подивитися йому в обличчя. Даючи мені чайові, чекав, щоб я підвів очі. А тоді посміхався тією посмішкою, що схожа на поріз бритвою. Чи ви бачили такі бійки, коли один із бійців чикає супротивника ножем, а рана розверзається, мов кривавий рот? Рот того бідолашного монстра дякував мені за вино, поки руки підносили чайові так високо, аби я неодмінно побачив його очі, ув’язнені в тій бійні обличчя, — очі, що мучилися, прагнучи вирватися на волю, і тонули у відчаї.

Рікардо закліпав очима й сховав фото до кишені.

Констанс утопила погляд у те місце на скатертині, де ще допіру лежала світлина.

— Я приїхала, щоб переконатися, чи знала того чоловіка. Хвала Богові — ні. Але, можливо, упізнаю його з голосу? Якогось іншого вечора?..

Рікардо пирхнув.

— Ні-ні. Усе зруйновано. Через одного дурного фана надворі перед дверми тієї ночі. За всі роки — єдиний раз, така здибанка, перестріч. Бо ж зазвичай о такій пізній порі на вулиці нікогісінько. І більше ніколи, я певен, він не повернеться. А мені доведеться переїхати до меншого помешкання. Пробачте такий егоїзм. Нелегко розпрощатися з двістідоларовими чайовими.

Констанс висякалася в хустинку, підвелася, схопила Лопесову руку й щось туди тицьнула.

— І не пручайся! — наполягла вона. — Чудесний то був рік, двадцять восьмий. Час, коли я платила вродливому джиґоло. Лиши! — Він саме намагався вкласти гроші назад, у її пальці. — Кінець сеансу!

Рікардо тільки похитав головою та міцно притулив її руку до своєї щоки.

— Чи ж була та Ла-Джолла, і море, й чудова година?

— Плавання в бурунах щодня!

— Ах, так, юні тіла, теплий бурун…

Рікардо обцілував кожен її пальчик.

— А смак-аромат починається з ліктя! — сказала Констанс.

Рікардо видав такий смішок, мовби гавкнув. Констанс легенько вщипнула його за щоку й кинулася до дверей. Я ледве встиг їх відчинити перед нею.

Тоді я обернувся й задивився на той альков із маленькою лампою, письмовим столиком і картотечним бюрком.

Лопес простежив мій погляд і собі подивився туди.

Але Кларенсів портфель пропав — розтав у тій ночі, опинився в руках не тих людей.

«Хто ж тепер захистить Кларенса? — зчудувався я. — Хто врятує його від пітьми й подарує йому життя — хоча б до ранку?

Я? Нікчемний слабак, чию руку здолала двоюрідна сестричка, поклала на стіл?

Крамлі? Чи ж смію я попросити його, аби простирчав цілу ніч перед Кларенсовим бунгало? Піти й прокричати в Кларенсові двері? Ти пропав! Рятуйся! Утікай!»

Я не зателефонував Крамлі. І не поїхав кричати перед ґанком Кларенсового бунґало. Кивком голови я попрощався з Рікардо Лопесом і вийшов у ніч. Надворі плакала Констанс.

— Їдьмо звідси — хоч до чорта в зуби! — сказала вона.

Вона втирала очі непідхожою для цього діла шовковою хустинкою.

— Той клятий Рікардо. Змусив мене почутися старою. І та клята світлина того бідолашного безнадійного чоловіка.

— Так, те обличчя… — сказав я. І додав: — Сопвіз.

Адже Констанс стояла саме на тому місці, де кілька вечорів тому стояв Кларенс Сопвіз.

— Сопвіз? — спитала вона.

39

Ведучи машину, Констанс розтинала вітер своїм голосом:

— Життя — мов спідня білизна. Його теж слід міняти двічі на день. Цей вечір скінчився, і я хочу його забути.

Вона витрусила рештки сліз з очей, ще й зиркнула вбік, щоб побачити, як вони дощиком відлітають геть.

— Оце так я й забуваю. Отак позбуваюся пам’яті. Бачиш, як легко?

— Ні.

— А ти бачив тих дівуль, котрі мешкали на горішньому поверсі будинку, де й ти проживав кілька років тому? Як після великої гульні в ніч на суботу вони викидали свої нові сукні з даху, аби всім довести, які вони багаті, що їм начхати, що завтра ще кращі куплять? Яка велика омана: поскидали з себе та й повикидали сукні, а тоді стоять, гладкими чи худими сідницями світячи, о третій ранку на даху та й видивляються на цілий сад суконь, як вони шовковими пелюстками летять за вітром, падаючи на безлюдні двори та вулиці. Правда?

— Так!

— Оце ж і я така. Цей вечір, «Браун-Дербі», того бідолашного сучого сина — усе це, разом із моїми слізьми, я викидаю геть!

— Цей вечір ще не сплив. І ти не могла забути оте обличчя. Впізнала ти Чудовисько чи ні?

— Господи Ісусе. Ми з тобою опинилися на межі першого справді великого бою важковаговиків. Відступись!

— То ти таки впізнала його?

— Його неможливо розпізнати.

— Він має очі. А очі не змінюються.

— Відступись! — верескнула вона.

— О’кей, — буркнув я. — Відступився.

— Ото ж бо, — і ще чимало сліз полетіло крихітними кометками геть. — Тепер я знову тебе люблю, — вона розцвіла усмішкою, яку роздмухував вітер; потік повітря, перевалюючись через вітрове скло, і так і сяк то упорядковував, то куйовдив