Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Воно не могло статись з тобою. З тим, хто тобі найдорожчий. Розум спорудив барʼєри, окреслив довкола себе захисну оболонку, на тлі якої дійсність, щойно вона могла торкнутись тебе, видавалася нереальною. Наче книжка жахів, яку читаєш і знаєш, що будь-якої хвилини можеш її відкласти. Я вірила в гепіенд. Я до останнього трималась за це. До тієї миті...

Повстання — розпач. Людський розпач. Наче режисер, який накивав, коли дійство перейшло в криваву фазу. Наче хтось перехопив у нього ініціативу, а сам він, утративши контроль, злякався. Повстанців відстрілювали, як дичину. Це було полювання. Полювання на людей — на молодь, яка піднялась змінити країну. На наших батьків, які вийшли підтримати нас, так наче могли захистити собою від куль. Наче вік робить людину стійкою, невразливою перед зброєю. Більшість убитих мали вогнепальні поранення.

Історія батька, який загинув, заступивши собою сина. Історія батька і сина, які йдуть закривавлені проспектом столиці — він доктор фізико-математичних наук і його син, молодий дослідник, тендітний хлопчина з розкуйовдженим волоссям. Якби не кров, що стікає обличчям, можна було б подумати, що обоє вертаються з конференції, де щойно розвʼязували надскладне завдання. Вдивіться в їхній погляд. Погляд нескорених. Погляд, який вірить, що людина все одно вийде переможцем. Вірить у розум, який здобуде гору над звірячістю. Вірить так само, як у те, що можна розвʼязати нерозвʼязну задачу.

А потім війна? Це й була війна. Вона почалася на Майдані, війна проти людей, а потім наче вітер відносить палаючу скіпку туди, де вона з найбільшою вірогідністю може спричинити пожежу. Й ось воно спалахнуло. Різанина перемістилась на Схід — туди, де близько кордон, сотні кілометрів відкритого, практично незахищеного кордону. Його облаштовували для миру, не для війни. Якби завтра його закрили, післязавтра війна припинилася б. Тому ті, які не хочуть кінця війні, лізтимуть зі шкіри, щоб Україна не контролювала кордон. Але є й інша війна, з якої все почалося. Війна системи проти людини. Війна мерця проти тих, котрі жадають жити. Війна скорумпованої свідомості проти правової країни.

Якщо дуже розхитувати корабель, рано чи пізно він дасть тріщину. Навіть достатньо міцний. Якщо роздмухувати багаття, то десь воно займеться — в трюмі, на палубі, в якійсь каюті. Команда? Її не було. Вона різалась в кубрику в дурня. Капітан першим накивав, не дохрумавши золотих батонів. Не встиг з перестраху. Наклав у штани і здимів. Оце наша еліта. Клептомани з липовими дипломами й науковими ступенями. Може, тому вони так пнуться до влади. Коли людині чогось сильно бракує, вона шукає можливостей компенсувати це; вона піде на злочин. Тоді як їм бракувало того, що називається сумлінням, прописних істин, звичайних координат людяності, нічого недосяжного. За багато десятиліть вони викричали з людяності її суть. «Мир — це війна. Війна — це мир». Пригадуєте? Дзеркало нас самих? Якщо й так, то хіба дуже викривлене.

Ніхто не покараний, жодний убивця. Ні, не стихійне лихо. Руки, які тримають зброю, які ціляться нею в беззбройних громадян, — не стихійне лихо. Всі завжди виконували наказ — хіба ні? Але ж виконували. І хтось його віддавав. Крайніх немає. Зброя стріляла сама, сама віддавала накази, сама отримувала їх і сама виконувала. Тоді в сам раз притягти до відповідальності зброю, облишивши в спокої вбивць, хіба ні? Не думаю, що як знищити всі арсенали, людство завтра стане святим. Зменшиться розмах, насильство, однак, залишиться. В людині закладене творче і руйнівне, воно змагається в ній між собою, змагається за людину. А людина змагається за себе.

Ми поїхали до дядька Андрія, прийнявши, щоправда, із запізненням його запрошення. Він ще квапив нас, щоб не барилися, проте того разу не вийшло. Всім нам було не до подорожі.

Стояло літо дві тисячі пʼятнадцятого. Назустріч вийшла літня жінка в чорній хустині. Вона запросила нас досередини. Крихітна хатинка, аж дивно, як у такій міг вимахати чоловʼяга під два метри зросту, її син. Вишиті рушники, хрест. Образ Миколи Чудотворця.

Тут народилася УПА. І Леся Українка. В школі я захоплювалась нею, пробувала організувати поїздку в Новоград-Волинський, підбивала однокласниць, проте нічого не вийшло. А трохи далі, за Случем, неподалік від річки Горинь, де вона випинається на захід, утворюючи мис, — село, звідки дядько Андрій.

Руки жінки тремтіли — чи то від хвилювання, чи від віку, як ото буває в старших людей. На застеленому скатеркою столі спиналася карафка зі звичайного прозорого скла з рожевим вмістом. «Ви, діточки, сідайте, я зараз», — жінка пішла, щоб, повернувшись, долити в карафку компоту, від якого запахло полуницями, а тоді принесла й поставила на стіл чотири склянки.

Вона вивчала нас, пильно роздивляючись наші риси, наче силкувалася пригадати; наче придивившись уважніше, впізнала б нас, як упізнають когось, кого давно не бачили, а він за той час сильно змінився — й усе одно не настільки: хоч що її спіткало би, людина так сильно не змінюється. Нас перекроює час, подібно до скульптора, який на гладку поверхню наносить карби — один, другий, третій, доки утворюються суцільні борозни, мов багатократ зоране поле: колись ця жіночка, яка роздивлялася нас, була також молодою, такою самою, як ми. Можливо, вона шукала якраз цієї подібності, прагнула в котрійсь із нас впізнати себе — себе давню, тодішню, молоду. А може, вона шукала в наших поглядах свого сина, хотіла побачити його там, як ото вглядаються в чарівне дзеркало, наче він міг зринути, йдучи їй назустріч. Ми були одними з останніх, з ким він приятелював.

«Ви з дороги голодні, а в мене нічого немає», — вона не чекала гостей, не чекала нікого. Вона втомилась чекати. Перестала. Вона терпляче відчекала своє, й ось каганець надії згас. За цей короткий час жінка вже звикла самувати. «Ви сидіть, а я ліпитиму вареники». «Ні, та що Ви, не треба», — ми почувались незручно. «Хіба разом з Вами», — запропонувала Таня, а Катерина обережно додала: «Ми допомагатимемо». Ніхто з нас ніколи не ліпив вареників. Я відчувала тепло під пальцями, щось, що обʼєднувало мене з подругами, а нас — з матірʼю дядька Андрія. І тоді відкрився той інший бік, це було як церемонія чаювання, воно зближувало, робило спілку, робило можливим розмову, підпорядковувалось їй, супроводжувало. Наче розпадалося на дві площини, очевидну й глибинну. Готування страви задля тамування того іншого голоду. Наче в цьому другому й полягав справжній сенс. Людині протипоказана самотність.

Ця літня жінка, що була матірʼю дядька Андрія, називала нас «діточки» — так само, як її син; ми могли бути її онуками. Такими, як ми, могли бути її онуки, якби дядько Андрій