Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

зі співчуттям, як дивляться на невдаху або ж на божевільного, який став таким з власного бажання. Вони поводилися розвʼязно — ще не запопавши, вже почувалися господарями. Євгенів батько продовжив креслити, однак пташки не стер. Він прийшов наступного дня і наступного після наступного. Він ходив на роботу, як завше, і майже завершив креслення, а тоді склав приладдя, як робив це щоразу, коли добігав кінця робочий день, хоча не минуло й кількох годин відтоді, як він прийшов, і подався геть, щоб більше ніколи не повернутися. Втім... не зовсім так. Здається, він таки повернувся: схоже, «Інженер» Євгенового батька і та пригода повʼязані, я розповідала про картину.

Корпус вцілів, проте Євгенів батько туди більше не приходив. То була перегорнута сторінка. Фрагмент життя, про який краще забути, як ото викидають зношений одяг, до якого звикли і з яким через це не так легко розпрощатися. Тупик, дарма що вулиця наскрізна. Корпус ще й зараз стоїть. І каштани ростуть, ті самі дерева: рік тому їх уперше за два десятиліття доглянули. Доти люди відламували гілки, що заважали пройти. Листя іржавіє вже в липні, наче воно з тонких залізних пластин, а в кінці серпня дерева голі, їх нищить каштанова міль. І тільки миршаві плоди, що мовби зіщулилися, відмовившись рости, позаяк їм ніде сховатись, гупають об землю. Листя, яке б накрило їх, немає.

Коли ми приїхали, був вересень. Середина вересня. Стояло сонце й тепло, як улітку. Наче літо повернулося, мов по щось забуте; як повертаються, щоб закінчити недолагоджене. Серед голого гілля то тут, то там зеленіло молоде листя. І білі підсвічники цвіту. Дерева борються за життя — так само, як людина. Ні, не вперше. Я приїздитиму туди ще не один раз. Тепер це також і моє місто. Інколи так, наче я знала Євгена відмалку, мовби ми разом пересувалися тими самими вулицями — до школи і назад. Мені здається, я тут усе знаю. Воно рідне мені. Моє. Наче ми тут удвох виростали.

Територія підприємства зменшилася до тієї однієї будівлі, яку залишили, наче алібі. Точніше, речовий доказ. В кожному разі, вона стоїть; її навіть взялися утеплювати, хоча всередині пустка, й усе неторкнуте, як його залишили — і робочі місця, і кульмани, і все, включно з приладдям; воно мов зачароване, ніхто не рухнув його, наче люди ненадовго покинули приміщення, щоб невдовзі повернутись туди, як ото спускаються в бомбосховище, почувши сигнал повітряної тривоги. Наче війна розпочалась тоді, а не дві тисячі чотирнадцятого. Й ось вона спалахнула — коли найменше будь-хто сподівався.

З будівлею повʼязана історія, це трапилося зовсім недавно, трохи більше, ніж рік тому. Перехожі звернули увагу на чоловіка, який заходив туди. Ті, що бачили його, стверджували, що чоловік був у військовій формі, а з нагрудної кишені в нього випиналась хустинка, така, знаєте, насичено-червона, кольору стиглої вишні. Людям запамʼяталося, бо хустинок сьогодні ніхто не носить, вона не пасувала до однострою, разюче контрастувала з одягом і масивними військовими берцями. Це був той самий вояк, якого потім знайшли на подвірʼї житлового будинку. Він лежав на автомобільній стоянці в калюжі крові. Кажуть, на тому місці, де він застрелився, колись давно була гойдалка.

Може, він працював там, може, вони були товаришами з Євгеновим батьком — невідомо. Тільки чомусь він туди зайшов, щось привабило його до будівлі. Можливо, збіг. В такому стані, в якому він перебував... Доброволець АТО, його батько був у місті знаною і шанованою людиною. Кажуть, він багато зробив для громади. Батькові встановили погруддя й назвали його імʼям одну з вулиць. На основі, що тримає бюст, вкарбовано слова: «Я вас усіх люблю, памʼятайте це», — під ними — імʼя та прізвище. Й ось нещодавно міська рада перейменувала перпендикулярну на честь його сина. Дітей? Ні, здається ні. Та не таким уже й молодим. Давно вже не молодим. Про жінку також нічого не чула. Тепер батько і син поруч — на прикріплених до будинків табличках з назвами вулиць.

На території, де розміщувалося підприємство, виросли багатоповерхівки. Ні, там немає дитячих майданчиків і ви не побачите жодного дерева — їм просто не знайшлося місця в щільній забудові. За дерево ніхто не заплатить. Кожний сантиметр — додатковий прибуток. Ціни на помешкання в тих спорудах зашкалювали — фактично центр міста. Ви відразу впізнаєте нові висотки, що випинаються, мов острівець посеред навколишніх приземкуватих хрущовок, псевдокласицистичної сталінки й одноповерхових хиж уздовж бічної дороги — ще відтоді, як місто було не так густо заселеним. Здається, наче вони вистрілили вгору, вириваючись з навколишньої сірості, як ото людина орудує ліктями, прагнучи проштовхнутися наперед, виділитися й самоутвердитися. З чого тоді живуть, якщо виробництво зупинилося? З Італії, з Іспанії, з Португалії. З Росії. В кожній родині є хтось, хто працює за кордоном і переказує звідти чималі кошти. Сотні мільйонів на рік. А може, й більше. Це не тримає економіку. Це тримає завісу, яка приховує її агонію.

Чи можу я розповісти детальніше, що сталося? Ви про Євгенового батька? Вважають, що це нещасний випадок, багато хто, однак, сумнівається. Жінка, з якою жив Євгенів батько, стверджує, що це вбивство. Ні, нічого не довели — правоохоронці не надто бажали цим займатися. Провадження припинили врешті за відсутністю складу злочину, це тягнулося якийсь час. Вони викликали жінку, з якою жив батько Євгена, і запропонували їй забрати заяву. Коли вона відмовилася, погрожували, намагалися залякати. Вона не піддалася, тоді вони самі закрили справу.

Євгенів батько зірвався з риштування. Останні роки він працював над розписом, майже завершив. Залишалось покласти окремі штрихи. Так, наче насильницька смерть, що нависла над ним колись давно, за збігом обставин лише відтермінувалася. Він малював життя. Подивіться його картини — і вам відкриється більше. Те, що вас цікавить. Ви все збагнете.

Того дня Євген не повернувся. Я чекала. Чекала до ночі. Не могла знайти собі місця. Чекала й тоді, коли всі, потомлені, поснули. Ми обійшли вулиці, обійшли намети. Розпитували тих, хто там був. Ніхто нічого не міг сказати. Я побувала в повстанському шпиталі, облаштованому в одному з приміщень, де хірурги, справжні хірурги в умовах, що нічим не відрізнялися від похідних, проводили операції, рятуючи життя важко поранених. Я втішала себе, що все буде добре. Цей голос, який заспокоював мене, відокремився в мені від мене. Я чекала, ось розвидніється — і я побачу Євгена, наче світанок міг відділити його силует з нічної темряви, як роблять витинанку. Мозок відмовлявся приймати, що могло щось статися. Те, що ставалось тепер щодня, щогодини, ставалося поруч, з кимось іншим.