Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Є, від старого полковника. — Поліна знайшла мені непоганий польовий бінокль. — У мене ще є манліхер, теж від нього. Можу дати.

— Ні, я ж не на війну їду. Буду ближче до вечора. Можу і не повернутися, то не хвилюйтеся, — попередив я. Бінокль сховав під шинель, щоб ніхто його не бачив.

Виїхав. На дорогу можна було не потикатися, їхав лісом уздовж. Потім повернув і поїхав за компасом. Години за дві виїхав на невеличкий пагорб за яким починалося болото. Прив’язав коня, здерся на велику сосну, почав дивитися у бінокль. Попереду, десь верст за сім, виднівся острів. Принаймні помітно було досить високі дерева, які в болоті не ростимуть. Я зліз і потихеньку поїхав уздовж болота, сподіваючись знайти брід на той острів. Десь за дві версти знайшов на краю болота витоптане місце. Багато слідів, щоправда, звичайних: коней та людей. Що вони тут робили? Я вирізав довгу жердину, почав тицяти нею у болото в пошуках броду. Але ні, глибоко. Броду не було. Тоді що робили на березі болота ті вершники, чиї сліди я бачив? Я заліз на дерево, ще подивився у бік острова. Побачив дим. Здається, там хтось був.

Я вирішив поїхати по слідах вершників. Вони вели спочатку на південь, а потім почали ухилятися на захід. На мапі в тому напрямку було село Журавне з маєтком пана Крамського. Я відчув, що зголоднів. Добре, що взяв у дорогу м’яса з хлібом, то під’їв. Потім зупинив коня, зістрибнув на землю, присів. Гілочка на піску. Далі ще одна, потім ще. Гілки були не сухі, наче хтось накидав їх на стежині, якою їхали вершники. Сів у сідло і поїхав далі. Десь за годину був уже біля Журавного. Виїхав із лісу, побачив пагорб, на якому стояв кількаповерховий будинок. Саме ж село було під пагорбом. Я подивився на маєток у бінокль. Будинок, зроблений з червоної цегли і оточений десь чотириметровою огорожею з дерев’яних колод. На мурах стояло кілька хлопців із рушницями. Цей Крамський піклувався про свою охорону. Я сховав бінокль, не встиг доїхати з лісу до села, як мене помітили з маєтку. Ось вискочили двоє вершників і скотилися з пагорба до мене. Дивилися нахабно.

— Хто такий? — спитав один.

— Варфоломій Мурзін, прикажчик із Києва. Пан ваш удома? — я відповідав зухвало, давав зрозуміти, що не боюся. Лакеї трохи розгубилися.

— А чого тобі від нашого пана треба?

— А тобі що до того? Вдома пан чи ні? — гримнув я. Показував, що на них часу не витрачатиму.

— Не кричи, їдьмо.

Ми поїхали на пагорб, мій кінь ледь вигріб, сопів, наче самовар. Заїхали за огорожу у двір, я зліз із коня, мене повели до будинку. Побачив у дворі палі, до яких прибито кілька хижих птахів: соколів, кібців, навіть сову одну. Здивувався я. Мене завели до будинку, великого, чистого, відремонтованого. Не схожий він був на зазвичай занедбані панські маєтки. Видно, що жив тут господар. Слуги, яких було кілька десятків, бігали та вистелялися, показували, що пан тут суворий. Хвилин за десять слуга сказав мені заходити і відчинив двері. Я зайшов у велику кімнату, в кабінет господаря — з каміном, дерев’яним столом і стінами, прикрашеними опудалами диких звірів: кабанів, лосів, рисей, косуль. Були навіть ведмідь та зубр. За столом сидів дебелий чолов’яга зі світлим рідким волоссям. Широкоплечий, високий, з грубим, наче витесаним сокирою, обличчям. Це був Аркадій Всеволодович Крамський. Він уважно дивився на мене. З його погляду зрозуміло було, що це людина розумна, хитра, може, і небезпечна. Слуга, який мене завів, став біля дверей.

— Доброго дня, — вклонився я пану Крамському. — Мене звати Варфоломій Мурзін, я прикажчик із Києва, посланий сюди, щоб придивитися місце для лісопильні.

— Ким посланий? — спитав Крамський.

— Моїм паном, купцем першої гільдії Савою Єрмоловим, — доповів я. Купець такий справді існував, я його зустрічав, коли охороняв купця Піменова. — Місцеві, з якими я спілкувався, порадили звернутися до вас, то я і насмілився потурбувати. — Я ще раз уклонився.

— Ну і як вам наші місця? — спитав Крамський.

— Лісу тут повно, хорошого лісу. Але як його звідси вивезти до залізниці — ось проблема, — розвів я руками. — Та ще чутки різні ходять.

— Що за чутки? — спитав Крамський, у якого обличчя анітрохи не змінилося.

— Що дівки селянські у вас тут зникають. Мій пан сказав, що була навіть стаття в газеті. Я у місцевих питаю, а вони всі лякаються і мовчать, нічого розповідати не хочуть. Дуже це мені не подобається, вирішив у вас спитати, що тут робиться, — подивився Крамському в очі.

— У нас у повіті все спокійно, — запевнив той і усміхнувся. Були в нього пишні та соковиті губи, наче татарські вареники, манти звуться. — Щодо дівок, то було кілька випадків, коли зникали вони. Але кожного разу виявлялося, що просто тікали. Коли самі, а коли дурили їх, обіцяли солодке життя, а потім продавали до борделів. Таке, на жаль, траплялося. Але зараз, за наполяганням дворянства повіту, поліція взялася за цю справу, то тепер торгівці живим товаром наш край минають. А давно ви тут, Всеволоде?

— Варфоломію, пане, — виправив я. — Вже кілька днів.

— То це ви у молодої Литвинової зупинилися?

— Я. Мій пан чоловіка пані Капітоліни знає, тож вона люб’язно погодилася мене прихистити. А ви не будете проти лісопильні у цих краях?

— Нехай твій