Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Та зустрівся з ним, він привіт вам передавав. А що ви про Крамського знаєте? — спитав я.

— Про Аркадія Всеволодовича? Багатій місцевий. Землі у нього тут багато, лісів. У Роменських Липниках економія йому належить. Раніше товаришував зі старим полковником. Потім начебто посварилися вони. Але на похорон він приїздив і потім кілька разів сюди навідувався, пропонував чоловікові продати маєток.

— І чому ж не продали?

— Виявилося, що полковник у заповіті, написаному незадовго до смерті, заборонив продавати маєток Крамському. Мій чоловік поважав дядька і продавати відмовився.

— Цей Крамський вам не погрожував? — спитав я.

— Мені? — здивувалася Поліна і засміялася. — Та хай би тільки спробував!

Я її бачив у справі в Одесі і знав, що страху в неї не було.

— Я хотів би посидіти, попрацювати.

— Для вас підготували окрему кімнату, — сказала Поліна і провела мене.

Хороша кімната на другому поверсі. Там було трохи холодно, але з каміном, я заніс дров і розпалив. Пішов теплий дух, я всівся читати щоденник вчителя. Сподівався на те, що знайду там якусь підказку. Але дарма. Короткі записи про складне життя провінційного вчителя — і не більше. Жодних згадок про зникнення дівчат або про «лісних». Останніх сторінок не було. Я порахував корінці. Дванадцять вирваних сторінок. Що на них було?

У двері постукали.

— Увійдіть.

— Можна? — Це була Поліна. Вона тримала в руках кілька аркушів картону. — Ви питали про дивні сліди, я одразу не зрозуміла. А потім згадала. Ось, дивіться.

Вона показала мені кілька малюнків. Мабуть, дитячих. На них було зображено досить страшні картини. На одній скривавлене тіло людини, що лежало на снігу. Навколо тіла сліди, дивні.

— Ось бачите, — Поліна вказала на сліди.

— Курячі, чи що?

— Занадто великі для курячих. Дивіться, тут збережені всі пропорції. Тобто розмір слідів десь лікоть. І вони досить схожі на відбитки коріння. Ви ж про таке питали?

— Чий це малюнок? — спитав я.

— Ярини. Вона з Дергачів. Дуже перелякана. Її батьки не хочуть казати, що з нею сталося. А ось іще один її малюнок. — Поліна показала новий аркуш. На ньому було зображено трьох дівчат, що збилися докупи і кричали. Навколо них бігали якісь чудовиська. Тулуби в них були з дерев’яних колод, ноги з оцупків, ступні з коріння, а голови прикрашали гілки. В руках чудовиська тримали палиці. І залишали на землі вже знайомі сліди.

— Вона щось казала про ці малюнки? — спитав я.

— Ні. Коли я спитала, в неї почалася істерика. Я сховала їх, подумала, що якісь дитячі жахи. Я вже й забула про них, а оце випадково згадала і вирішила вам показати. Ось дивіться, останній малюнок.

Поліна показала третій аркуш. На ньому був вершник у плащі з гілок, у короні з гілок, з ногами-корінням, з величезною палицею у руках. Він велично їхав кудись, а за ним піші чудовиська з попереднього малюнка. Поперек коня лежало дівча. Чи неживе, чи непритомне.

— Я заборонила їй малювати це, бо після кожного малюнка траплялася істерика, — пояснила Поліна. — Ярина більше не малювала.

— З нею можна поговорити?

— На жаль, ні. Минулого року вона потонула. У болоті. Дівчата ходили по журавлину, бідолаха зійшла зі стежини і потонула. Так і не знайшли.

— Ви комусь іще показували ці малюнки? — спитав я.

— Так, лікарю в Житомирі, Йозефові Шромту. Освічена людина, він цікавиться психологією.

— Ви показували до того, як дівчина зникла, чи після?

— До того, десь за місяць. Я хотіла знати, що можуть означати такі малюнки, — пояснила Поліна.

— І що він сказав?

— Він дуже розхвилювався, сказав, що ці малюнки свідчать про великий шок, який пережила дівчина, але вірити їм не треба, бо це дитячі жахи. А що ви про це думаєте, Іване Карповичу?

— Я думаю, що ми занадто мало знаємо про цю справу, щоб робити якісь висновки.

— Але це якийсь жах.

— Жах здебільшого з’являється тоді, коли людина знає замало. У нічному лісі нам можуть привидітися чудовиська, бо там погано видно. У денному лісі ж їх не буде. Не треба вигадувати зайвого.

— Це ви кажете, щоб мене заспокоїти?

— Поліно, я трохи знаю вас і думаю, що вас не треба заспокоювати, ви маєте залізні нерви, — усміхнувся їй. — Збережіть ці малюнки і нікому їх більше не показуйте.

— Добре, — кивнула Поліна.

Коли вона пішла, я сів дивитися мапу. Велике болото на півночі від Дергачів. На мапі не було позначено якихось островів чи, тим більше, населених пунктів. Болото і болото верст на сорок. У мене були неприємні спогади про болота, але все одно вирішив проїхатися туди, подивитися. Спитав у