Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Вільний простір, де передихнем, — натужно вимовив прем’єр-­міністр. — Смішно!

— Тут п’ять на п’ять буде, — поскаржилась Боббі. — А чи безпечно було б мені скинути шолом? Нащо мені витрачати весь мій запас бутильованого повітря, коли в салоні досить свіжого?

— Ага, добре. Те ж саме стосується й до заднього купе, пане прем’єр-міністре.

— Прошу, звіть мене Натан.

— Гаразд, Нате! — мовив Алекс.

Сонце яріло білим кружком. Він поклав собі на коліна навігаційний комп’ютер і почав вишукувати найкращі маршрути до Місяця. Найшвидший закинув би їх аж за Меркурієву орбіту, але ж цього пінаса спроєктовано так, щоб міг він витримати не ближче, ніж на одну астрономічну одиницю до сонячної корони. Тож цей варіант вибрав би собі хіба який вар’ят. І Венера зовсім не була таким місцем, що його він би спритно використав як таку собі пращу, котрою б закинути «камінчика» — «Смугача» на Місяць. Але якщо Авасарала й справді посилає ескорт їм навстріч, то вона ж могла б із Місяця надіслати персональну поміч для «Смугача». Тож оцей напрям і міг би мати сенс.

— Алексе? — обізвалася Боббі.

— Я тут.

— А щодо того, ніби ти не залишив би мене там? Ти й справді саме це мав на увазі?

— Авжеж, справді, саме це!

— Дякую тобі!

Він відчув, як шаріється, навіть попри тиск прискорення.

— Дякую тобі, що дякуєш! — сказав він. — Ми тепер в одній команді, так? А свої своїх не покидають!

— Не покидати жодного солдата! — сказала Боббі. Чи тут спрацювали ті кілька g? Але щось було й таке в її тоні, що наводило на думку й про глибші почуття, вкладені в її слова. От ніби вона щось пообіцяла. Та ось вона гмукнула.

— Алексе, за нами женуться швидкорухи. Ті погані хлопи жбурляються торпедами.

— Готова розчарувати їх, Гармато?

— Ох і готова — пригостити їх чимсь пекельним! — палко запевнила Боббі. — А скільки ж у нас куль у цім магазині?

Алекс увімкнув дисплей. Хмара супровідних торпед обернулася списком номерів: самі білі цяти, а поруч — ідентифікаційні серійні номери. Сам список заповнив увесь екран. Увімкнув підсумок.

— Щось у районі дев’яноста.

— Цього й вистачить нам, щоб дістатися куди треба. Схоже, що й чи не всі їхні кораблі пугнули за нами. А ти не проти, щоб ми збили їм цю охоту кількома пострілами?

— Принаймні постараюсь не підпускати їх ближче. Гадаю, їхні ГТЗ їх-таки й позбивають — швидше, ніж вони зможуть завдати нам якої реальної шкоди. Тож, якщо це нам не зашкодить, я не проти. От тільки... ану постривай! — Він перемкнув дисплей на ворожу флотилію. За кілька секунд і знайшов те, що шукав. Виокремив «Пел­­лу». — Тільки не цю! Оцієї ми не чіпаємо.

— Зрозуміла! — відгукнулася Боббі.

«Не покидати жодного солдата! — подумки проказав Алекс. — Це я про тебе, Наомі. Не відаю, що в дідька там діється, ані не знаю, як воно все ще розіграється. Але хай я буду проклятий, якщо покину тебе в біді!»

Розділ тридцять п’ятий. Наомі

Давно, ще коли вона була дівчинкою і не знала нічого кращого, їй нелегко було розгледіти в Маркові поганого хлопця, то вони й попарувались. Навіть після загибелі «Ґамарри» нелегко було їй це добачити. Навіть по тому, як він забрав у неї Філіпа. Зростала ж вона в бідності. Приблизно знала, які бувають погані чоловіки. Ті, що ґвалтують своїх дружин. Чи б’ють їх. Або дітей своїх лупцюють. Отаке вони коять — значить, поганці. Марко ж ніколи до такого не принижувався. Ні разу не вдарив її, ані не взяв силоміць. Ніколи не погрожував застрелити її чи викинути зі шлюзу в космос, а чи осліпити кислотою. Він так уміло вдавав із себе доброго, що вона починала в самій собі сумніватись і чудувалася: а, мо’, й справді вона є така нерозважлива та нерозсудлива, як він доводить їй?

Він ніколи не намагався полегшити її становище.

Коли вона добулася до своєї каюти, хтось замкнув за нею двері. Вона не стала кликати на допомогу, не спробувала якось відімкнути двері. Знала: це твоя камера, то й сиди в ній. А ще знала — так само, як і свою смертність, незгірш — що Марко обов’язково прийде, раніше чи пізніше.

Наразі він сидів навпроти неї, все ще у своїм марсіянськім одно­строї. Очі — лагідні, уста стулені в усмішку зачудування й жалю. Геть-чисто поет та й годі. Пошарпаний світом чоловік, але все ще здатний на пристрасть. Чи не попрактикувався перед люстерком, як зображати цей вираз? Цілком можливо.

Кров перестала сочитися з ранки на голові. Нили всі суглоби, й величезний синець розповзся на все ліве стегно. Навіть нігті були наболілі, от мов вона зішкребла з них верхній шар, аби вони, незахищені, плакали, хоча, як глянути: ледь рожевіші, ніж зазвичай. Пила вона такий самий ромашковий чай, що й на «Росинанті» п’ють, а відчуття було — мовби з таємним другом зустрілася. Констатувала подумки: не надто здорова думка, але дала втіху, спасибі їй.

Камбуз був порожній, екрани вимкнуті, а екіпаж викишкали геть. Не було там навіть Сіна з Каралом. Усе це наводило на думку, ніби, хоч би що вони тут наговорили, те лишиться тільки між ними двома, але й це навряд чи. Уявлялося їй, що міг за ними стежити Філіп, з якоїсь іншої палуби. Відчувала: це мов яка вистава. Все навколо Марка було якесь показушне, бо таке воно й було: суцільна показуха.

— Я вже й не знаю, чому ти завдаєш мені всіх цих прикрощів, Наомі, — сказав Марко. А в голосі й натяку на гнів немає. Але ні, неправда. Гнів таки був, тільки схований за машкарою розчарування. — Досі ти поводилася краще.

— Перепрошую. А що, я розладнала твої плани?

— Ну, так, — визнав Марко. — У тім-то й річ. Зазвичай ти була обачливіша. Зазвичай ти хоч намагалася збагнути, що й до чого, перш ніж кудись ускочити. Професійність. Ну, а це що? Ти так тяжко старалась, а тільки повернула все на гірше. Відтепер те, що могло пройти гладенько, вже пройде зі скреготом. Я тільки хочу, щоб ти збагнула, чому я мушу зробити те, що збираюся зробити, —