Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ну, не найкращий план, але таки план.

— Обставини не найзручніші, — виправдалась керівниця польотів.

Алекс утрусився в костюм, тоді як прем’єр-міністр, уже вскочивши у свій, прослизнув на пасажирське місце в задку перегонового пінаса. Чи то яхти. Чи розпеченого рожна, створеного для гасання в позаатмосферних пустках — філософічного нащадка тих кораблів, що нізащо не дозволяють, щоб берег зник із поля зору. А ще ж був цей «Смугач» підтоптаний. Та дів­чина, що перша його облітала, давно-давно померла, а чи десь чудесно перенеслася, а кораблик зістарився ще до її відходу. А зараз їм випадало проскочити на ньому крізь арену бойових дій.

Алекс востаннє перевірив герметизацію скафандра і рушив до «Смугача». А Боббі стояла при вході, зазираючи досередини.

— Маємо невеличку проблемку, Алексе, — мовила вона вже по рації.

Якось і він протисся повз неї й потрапив досередини. Навіть іще до того, як Боббі вбралась у свою бойову броню, через її велич зробився інтер’єр кораблика трішки недоміркуватим. Глянути на Боббі, а тоді на друге крісло-колиску, що їй лишалося, — то ж сміхота одна! Не могло те крісло підійти могутній войовниці ну ніяк.

— Доведеться сказати їм, щоб зупинили послідовність запуску, — виснував Алекс. — Можна ж надягти на тебе нормальний костюм.

— Але ж по всьому кораблю гасають абордажники: шукають нас. Його! — сказала Боббі. — Немає часу на перевдяги. — Тут вона обернулася до нього. Навіть крізь скло скафандра видно було, яка вона засмучена. — Я бачу тут єдиний вихід.

— Ні! — вигукнув Алекс. — Ти не лишаєшся. Я не відпущу тебе нізащо! Не лишу тебе ворогам на поталу.

Боббі зробила великі очі.

— Та ти що? Я ж мала на увазі, що ми викинемо крісло, а двигунчики костюма я покладу собі під боки. А ти подумав, що я...

— Атож. То й викинь його. Негайно!

Боббі нахилилась, магнітними підошвами вперлася в підлогу «Смугача» й, однією рукою вхопившись за раму амортизаційного крісла, а другою — за його основу, й... підняла його! Гвинти повискакували з дерким звуком, от ніби велетка розірвала аркуш паперу, — та й викинула те крісло в двері, в ангар. Шарніри від спіну сюди-туди рухалися. І Боббі шаснула поміж них, тиснучи руками й ногами на стінки та підлогу, й ось нарешті костюм припасувався там так міцно, от ніби хтось передбачив його тут як таку собі частину надбудови.

— Окей, — мовила вона. — Повний комфорт.

Алекс обернувся до керівниці польотів. Вона йому козирнула, й він, страшенно розхвилювавшись, махнув їй рукою. Космопіхи, що ескортували їх — важили своїми життями, аби їх безпечно приставити сюди, — вже й пішли геть. Алекс пожалкував, що забув подякувати їм.

— Я вернусь на свій пост, і тоді ми вас випустимо, — сказала керівниця польотів. — А там уже ви будьте обачні!

— Дякую! — мовив Алекс. Заліз у кораблик, зачинив за собою люк і почав переглядати готовність за списком. Реактор уже й розігрівся, епштейнівський рушій за бортом засвітився зелено. Повітря, вода — все це було в достатній кількості, рециклери — в готовності.

— Як ви там, позаду? Умостилися зручно?

— Я готовий, наскільки це можливо, — відказав політик.

— А ти мені міцно тримайся! — наказав він Боббі. — Може доб­ряче трусонути, а ти ж не в амортизаційці.

— Ще й як тримаюсь! — запевнила вона, і йому причулася ще й якась лукавинка в її голосі. — Бо ж я свою просто надягла на себе.

— Ну-ну, — лагідно муркнув Алекс. — То воно й добре.

Вогні на клямрах перемінилися на інше: з «Готовності» — на «Вихід у відкритий простір», і «Смугач» поплив. Завили аварійні сирени, ледь приглушені розрідженням атмосфери, й почали розчахуватись масивні двері ангара. Зміна зовнішнього тиску мов молотом гахнула по пінасу. Алекс націлився у повну пітьми й зірок розколину між стулками воріт — і влучив. А вже як вискочив «Смугач» у ту пустку, то це було так, мов голоднющий котяра до сметанки допався. Дисплей показав дванадцять кораблів, котрих пілот і не розгледів би неозброєним оком, а ще — довгі, вигнуті пасма вогню ГТЗ, які, мов спрутові мацаки, маяли, промацуючи вакуум.

— Беру контроль над головним лазером, — доповіла Боббі.

— Даю добро, — дозволив він. — Тряска буде нам доріжка, трясця її мамі.

Він викинув «Смугача» з ангара на повній швидкості — в той вузенький провулок, що лишали йому трасуючі набої ГТЗ, які працювали на повному автоматі. Вертів своїм корабликом туди-сюди поміж тими рисами високошвидкісного вольфраму, і тільки й сподівався, що ця «загорожа» достатньо захистить їх від будь-яких «гостинців», що могли бути вистрілювані тими засілими в засідці кораблями звідки завгодно. А тоді налетіли з тилу якісь блиска­вич­ні примари, й то хвиля за хвилею. Дисплей «Смугача» зобразив їх як суцільну масу, бо щільність рою тих гарматнів була така велика, аж екран відмовився розрізняти їх поокремо. Це бойовий корабель, їхній покровитель, пальнув цілим арсеналом своїх вогневих засобів, налаштованих на частоту головного лазера «Смугача».

— На цьому наш ескорт вичерпався, — підсумував Алекс. — Ушиваймось звідсіль! Скільки тих g здатна ти витерпіти, панно Дрейпер?

— Як уломлять вони мені ребро, то я скажу тобі «Ой».

Алекс тільки осміхнувся й крутнув пінас, звернувши до сонця, й почав нарощувати прискорення: два g... три... чотири... чотири з половиною... аж поки система почала нарікати, що неспроможна впорснути йому бодай що-небудь крізь шкуру його скафандра. То він підборіддям натис на потрібну кнопку свого внутрішоломного пульта управління і впорснув собі весь амфетамін, який тільки міг видати його аварійний пакунок. А ворожі кораблі начебто все ще не могли збагнути, що ж, власне, сталося допіру. Але ось вони таки почали розвертатись, а дисплей позначав їх тонесенькими червоними трикутниками. Шлейфи викидів «Смугача» немовби передражнювали розкидані позад нього зорі, а він мчав до Сонця, до Землі й Місяця, та до перепуджених решток оонівського флоту. Алекс відчув, як дедалі вищою хвилею наростає в його грудях радість: от мов скотився важкий камінь із серця.

— Не захопити вам «Смугача»! — сказав він тим крихітним червоним трикутничкам. — Ану киш! Киш! Киш!

Перемкнув радіо на загальний канал:

— А як там усі наші в задку?

— Добре, — видихнув із зусиллям прем’єр-міністр. — Та чи ще довго ми будемо отако прискорюватись?

— Ще трішки, — відповів Алекс. — Хай лиш вискочимо на вільний