Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Атож, розумніш було б повестися інакше. Вона це добре знала. Мудріша жінка, на її місці, розплакалася б, випрошуючи прощення. Але ж то була б нещирість. Лукавство! Піднести Маркові бодай щось щире — то була б помилка. Хай краще гадає, що ти така слабка. Краще хай недооцінить, хай не зрозуміє тебе. І знала це, але таке в неї не виходило. А коли пробувала так, щось у глибині її душі повставало й штовхало її назад. Чи не тому, що, якби вона удавала слабку з себе, то ще й справді слабкою стала б? А хіба вона й справді сильна? Чи тільки удає таку?

Наомі сплюнула на підлогу. Слина була трохи з кров’ю.

— Не ґвалтуй повітря!

Він нахилився, узяв її руку в свою. Його потиск був дужий, от ніби він хотів показати, що може й боляче їй зробити, хоч і не робить цього поки що. Вона подумала: «Ну, це просто один спосіб зробити твій підтекст фізичним!» І хихотнула.

— Наомі! Я знаю, що немає між нами добрих стосунків, у тебе зі мною. Знаю: ти сердишся. Але я пам’ятаю, коли між нами було щось. Одне ж ми з тобою тіло, ти і я. Хоч як намагалися б ми бути нарізно, син наш означає, що ми ніколи не розлучимось.

Спробувала висмикнути свою руку з його, та він її не випустив. Сіпнути дужче? Й дозволити лиш дотик, лише остільки влади над її тілом? У його очах мерехтіла втіха. Його усмішка трішечки пощирішала — але було в ній і щось гостре.

— Ти повинна збагнути: що я роблю тут, це не для мене самого. Це для нас.

— Нас?

— Для поясан. Усіх поясан. Для Філіпа. Коли прийде його черга, буде гідне місце й для нього. Не примітка внизу сторінки. Був колись один такий народ, що заселив місяці, астероїди й такі планети, де не розвинулося життя. Але потім знайшлися брами, й той народ вимер, бо, мовляв, став непотрібен. Ось чому я маю це зробити. Ну, не подобаються тобі мої методи. Я це розумію. Але вони мої, і справа моя справедлива.

Наомі промовчала. Харчовий процесор жалібно заскиглив, остерігаючи: вичерпуються запаси води. А їй стало цікаво: чи Марко зрозумів це? А чи ця скарга апарата для нього, вождя, є просто звук та й годі?

— Гарна промова. Але не прояснила вона, навіщо я тут. Не потрібна ж я тобі для того, щоб зламати нинішню світову систему. Тобі я стала потрібна для чогось іншого. Хочеш знати мою думку?

— Та ти вже сказала мені, — мовив Марко, стиснувши їй руку трішечки ще міцніш. — То великий Джеймс Голден не прилетить, щоб зруйнувати мій дім. Якщо серйозно, то ти забагато про нього думаєш. Не такий-то він уже й разючий та величний.

— Ні, вся справа гірша. Я певна: ти хотів захопити «Росі». Певна: ти хотів оте все скоїти тоді, коли б і «Росі» летів у тебе під боком. Та коли я не привела тобі того корабля, ти змінив плани. Звелів Сакаєві так облаштувати «Росі», щоб він вибухнув. І це тому, що в тобі нема анічогісінько оригінального.

Його усмішка все ще лишалася теплою, але очі вже випромінювали холод. Без зачудування.

— Не продовжуй, — сказав він.

— Ти розпочав розмову зі слів: «Чому ти змушуєш мене завдавати болю тобі, якщо я люблю тебе так дуже?» А це вже ти заявляєш: «Якщо не я володію тобою, то й ніхто інший нехай тобою не володіє!» Можеш удавати, що ми говоримо про корабель. Мені що з того?

Марко пустив її руку й підвівся. Ніби й не такий високий, яким вона його пам’ятала.

— Ти від самого початку сприймала це хибно. Я хотів, щоб Фред Джонсон... цей різник станції Андерсон, що вбивав людей, таких, як ти, я й Філіп, тільки тому, що ми є поясани... Я хотів його ізолювати. Забрати твого корабля з його лабет. Спробував улаштувати, щоб його привели мені, але не вийшло. Чи пробував Сакай зробити корабель недієздатним? Та чи й справді недієздатним? Запрограмував вибух на три відсотки сили. Ну, відірвало б корму, тож навряд чи й загинув би хто.

— Я тобі не вірю, — заявила вона, але його вже годі було зупинити. Він заходи′в туди-сюди по камбузу, широко розкинувши руки, мов оратор, що звертається до невидимої юрби.

— Знищити корабель я не планував. Це ти загнала мене в таке. Що станеться з Голденом, то не моя — твоя вина. І ти мусиш це збагнути. Як усе йде шкереберть, коли ти починаєш діяти — так, як ти вмієш. Ти ж нічого не знаєш, Наомі. Не знаєш, бо я не сказав тобі.

Вона ковтнула ще свого чаю і стенула плечима.

— То й скажи.

Марко осміхнувся.

— А чи помічаєш ти, коли ми на кілька хвилин вимикаємо двигуни? Дивна дія під час переслідування ворога, чи не так?

А вона й справді того не завважувала. Як заб’єшся у свій куточок та люляєш свої рани, вже й не помічаєш перепадів у гравітації корабля.

— Стикування, — пояснив він. Потім вихопив свій ручний термінал із кишені й щось там набрав. Екранні мікрофони клацно увімкнулись, засичали. Але жодної картинки — тільки чийсь голос зазвучав.

Її голос.

— Говорить Наомі Наґата з «Росинанта». Прошу отримувача передати повідомлення далі. Повідомлення для Джеймса Голдена. Я в біді. Комунікаційна система не відповідає. Я не володію навігаційним контролем. Прошу ретранслювати повідомлення.

Марко ще щось натис на своєму ручному терміналі, й екрани ожили. Певне, знято цей сюжет зовнішніми камерами, що сполучені з точковим захистом. Ось летить «Чецемока», метрів за сто від «Пелли», приєднана до флагманського шлюзу стикувальним рукавом, немов пуповиною. Та «Чеце», якщо добряче покопаються, може привести слідчих до неї, Наомі. Адже платіж надійшов з її рахунку.

— Націльте «Чеце» на курс зіткнення, більш-менш, — звелів комусь Марко стомлено-печальним голосом, який (вона була певна) приховував його радість. — Налаштуйте її камеру на вибух, коли сенсори засигналять про небезпечну близькість іншого судна. Не годилося б так, але нині доведеться.

Горло їй здавив справжній відчай, та вона його притлумила. Саме цього й домагався Марко, тож вона робитиме що завгодно, що завгодно почуватиме, але