Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Стривайте, я не зовсім зрозумів про ті епохи. Розкажіть детальніше про їхнє значення.

         Володимир залишався терпеливим, хоч його перебили на важливому місці розповіді.

         – Епохи, – якщо говорити про той, другий варіант, – символізують логічний розвиток християнства, про те, як ми з вами, нащадки Іоанна, прекрасно знаємо. Ефес – період раннього християнства, коли люди переходили з язичництва. Лаодикія – період, в якому з’явиться «лжепророк».

         – Ах, розкажете про нього? – попрохав Родіон Михайлович.

         – Про це потім, – відказав Володимир. – Зараз ще тільки скажу, що хотів. Це церкви, які залишаться під кінець людського існування. Тут скажу, що тепер більшість з них уже зруйновані. Це свідчить про те, що їх відновить той, про кого ви бажаєте дізнатись – Антихрист. Я кажу це з двох причин: перша – сім церков Іоанн, а точніше його ангел, називає «світильниками християнства», а це значить, що світити вони будуть вічно, відповідно й існуватимуть завжди. Друга: Антихрист побудує третій храм, щоправда в Єрусалимі. З цього вже можна сказати, що Антихрист відбудує й храми в Туреччині, бо так велено було Господом.

         – Отже, я пояснив вам усе? – спитав Володимир.

         – Цілком, – Родіон вже змовчав про зацікавлення лжепророком, тому як наразі основний інтерес його стояв у тих семи церквах.

         – Що ж, тоді я б хотів розказати вас ще дещо. Ходім-те.

         Разом вони попростували з бібліотеки назад, до монастирського двору. Родіон, при цьому, захопив свою книжечку.

         – Ви сповідались? – наче дивлячись крізь нього, питав Володимир.

         Родіон не міг того згадати. На сповідь він міг би піти й зараз, бо тримав різдвяний піст. Пізніше, себто за півхвилини, до іконописця з жахом дійде, що на сповіді він бував аж місяць тому. Так він і признався ієромонаху.

         – То йдіть на сповідь, щоб каяття ваше було прийнято Богом.

         Родіон здригнувся. Після тих слів він більше не дивився Володимиру в очі. Він боявся, бо відчував, наче чернець бачить його брудну, грішну душу, його наївну волю, і забирає це в свою, чисту душу і благочинну волю. Стояти поряд з ним було для Родіона водночас і великим соромом, і великою благодаттю. Останній раз в нього це почуття палало поряд з вишневським старцем Захарієм. Щоправда, тоді Родіон Михайлович був винним не перед Богом, а перед сином і дружиною. Він розумів, що до покірливості Йова йому ще далеко, що в душі він готовий покинути все, проклясти Всевишнього за всі свої нещастя. Та, разом з цим, стоячи так близько до Володимира, Родіону ставало не по собі від власних думок. Цього разу, однак, ці погані, нудотні почуття не виходили з душі іконописця аж до пізнього відбою, після славнозвісного чуда на Введення – нічного розквіту верби.