Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

четверо цих людей пропливали по них. Двоє піхотинців по черзі просувалися вперед: від дверей до перехрестя, а звідтіля — до наступних дверей. Із кожним невеличким стрибком відстань між охороною і тими двома, кого вони охороняли, зростала, й Алекса непомалу непокоїли кожні двері, що вони їх минали й що могли раптово розчахнутись і випустити казна-кого на двох беззбройних супроводжуваних. Ну, а піхотинців таке начебто зовсім не турбувало, тож Алекс тільки тим і втішався.

Коридори мали таку саму протискольну обшивку, що й капітанський місток і їдальня, але тут на неї нанесені були й коди локацій та кольорові смуги, помічні для управління кораблем. Одна смуга була темно-червона із жовтими написами різними мовами: гінді, англійською, бенгальською, фарсі та китайською: АНГАР. Отуди, куди вказувала та червона риса, вони й попрямували.

Пересувалися швидко й тихо, й Алекс уже подумував, що вони без зайвих клопотів таки потраплять до ангара, коли це їх виявив ворог.

Засідку ті влаштували професійно. Піхотинець із невиразною ви­мовою був саме рвонув уперед, і тут розпочалася стрілянина. Спочатку Алекс і не втямив, звідки ті ведуть вогонь, але машинально припав до стіни. Ризикнув глянути вперед. І розгледів там, де попереду розпуття, спалахи пострілів і невеличке кільце шоломів. Нападники стояли на перегородці й стріляли згори вниз, неначе в колодязь. Навіть якби мав рушницю напохваті, надто ж замала була б йому зона обстрілу.

— Потрапили під обстріл, — заговорив уцілілий піхотинець, і лиш за чверть секунди Алекс збагнув, що не до них той говорить. — Толлівсена підстрелили.

— Я ще б’юсь! — голосно заперечив космопіх з невиразною вимовою.

Навпроти Алекса, за одвірком, тулився до стіни прем’єр-міністр Сміт. Цивільні здебільшого тулилися до стіни й закінчували тим, що кидалися в самісіньку гущу перестрілки. Сміт чинив розумніше. Тож відмінна оцінка за підготовку.

Повз їхні вуха проспівав ще один ворожий залп, відбиваючи від стін та підлоги довгі чорні стяжки й сповнюючи повітря їдким духом кордиту.

— Чи чуєте? — гукнув один із нападників. — Видайте нам Сміта, і ми відпустимо вас живими, тямите?

Перший піхотинець відповів трьома частими пострілами, на що нападники відповіли вибухом сміху. Алекс не був певен, чи добре придивився, але здалося йому, ніби ті людці, що стріляли в нього, мали на собі марсіянські однострої й легку броню.

— Агей! — крикнув Алекс. — Ми ж не потрібні вам у вигляді небіжчиків, правда?

Супротивник затих, неначе з подиву.

— Ей, чи ти часом не Камаль?

— Ага, — відказав Алекс. — Прізвище моє Камаль.

— Кісточчин пілот, чи не так?

— А хто така Кісточка?

— Довбана зрадниця, от хто! — відповів той самий голос. — Як потрапиш до пекла, то скажи їй, що прислало тебе Сало!

— Кидаю гранату! — оповістив, дивно спокійним голосом, той, що мав невиразну вимову. — Ужити заходи безпеки!

Алекс крутнувся обличчям до стіни й затулив долонями вуха. Вибухова хвиля боляче вдарила в бік. Забракло повітря. Довкола закружляли якісь подоби лапатих сніжинок. Хоч би не задихнутись від смороду паленого пластику й вибухівки. Торохтіння пострілів ніби подаленіло.

— Граната не подіяла! — крикнув піхотинець. — Та зараз піднесемо їм міцнішого хрону.

У прем’єр-міністра тильну сторону рук позначили червоні цівки: кров зачервонила йому білі манжети й крихітними цятами відділялася, спливаючи у повітря коридору. Алекс відчув, як задвигтіла стіна під його рукою: щось у кораблі здетонувало, але далеко, гук не дійшов. Хтось там, де починався коридор, засміявся, заволав щось поясанською говіркою, але занадто шпарко, не дібрати що. Алекс виткнув голову і зразу й назад сховав: хотів оцінити становище в тому кінці, що попереду. Та лускіт пострілів загнав його назад, у той неглибокий сховок.

Тут смішки розпоясаних поясан перейшли в зойки, а рушнична тріскотня потонула в чомусь громохкішому й страшнішому. Відкрили свій вогонь і двоє піхотинців супроводу, й коридор уподібнився пеклу. Ось повз Алекса проїхало на санітарному візку чиєсь тіло, мертвотно обм’якле, однострій просяклий кров’ю з (не)доброго десятка ран, і годі було визначити, на чиєму боці бився той боєць.

Стрілянина вщухла. Алекс вичекав хвилину й висунув голову, а тоді й знову назад сховав. Потім визирнув надовше й роздивився краще. Те розпуття, де була ворожа засідка, туманилося від диму, та крові, та протигранатного засобу. Двоє тіл плавали в проміжному просторі: одне мертве, у легкій бойовій броні, а друге — в обмундируванні піхотинця. Та ось велична постать у важкому бойовому спорядженні підняла руку, подаючи знак відбою.

— Ми розчистили вам шлях туди, нагору! — прокричала Боббі, та голос її звучав так, мов долинав із хтозна-якої далини, попри вкладену в нього потрійну звукову силу. — Можете піднятися. Але дихайте потроху, не на повні груди, бо в повітрі забагато шкідливих часточок.

Алекс поплинув уперед, а прем’єр-міністр не відставав від нього. Ось вони обминули Боббі й чотирьох свіженьких піхотинців, тож охорона їхня зросла до шістьох вояків. Алекс не бачив Боббі в бойовому обладунку ще від часу битви на Іо. В оточенні стількох піхотинців, та ще така велика й могутня в тій броні, вона почувалася наче вдома. Але на її обличчі відбився й смуток — від усвідомлення, що то є лиш тимчасова ілюзія.

— Ох і до лиця ж тобі обладунки, Дрейпер! — на ходу підхвалив її Алекс. Майже оглухлий від бойового гуркоту, він тільки чув, як деренчать ці слова йому в горлі. Але усмішка Боббі переконала його: вона їх чудово розчула.

В ангарі висів собі їхній «Смугач», затиснутий клямрами, передбаченими для тримання й куди більших кораблів. Це було щось таке, мов побачити індустріальний токарний верстат із зубочисткою в ньому. А довкола кораблика стояли члени екіпажу марсіянського флагмана, жестами показуючи Алексові, Боббі й прем’єр-міністрові, що їм робити, куди ступити. Ще не встиг Алекс і залізти в кораблик, як почали відчинятись масивні ангарні двері. Керівниця польотів тицьнула йому скафандр і прокричала інструкцію, аби він добре її розчув:

— Ми працюємо в злагоді з вогневим контролем. Наші ГТЗ постараються розчистити вам дорогу, але ви будьте обачні. Якщо втелющитеся в наш обстріл, біда вам буде!

— Зрозумів, — підтвердив Алекс.

Рухом підборіддя вона показала на ангарні двері.

— Ми не тягнутимем часу, аби повністю евакуювати ангар, але дамо вам десь на пів атмосфери менше тиску. Лулусне трохи, але нічого у вас не потече.

— А якщо таки розгерметизуємось?

Жінка відповіла тим, що знов піднесла йому скафандр.