Читати книгу - "Трилогія смерті"

— Ти хочеш, щоб я поїхав і переказав йому це все?

— Ні, ні. Його схопить серцевий напад. Він боїться й мене, але поїду я. Застережу, щоб десь сховався. Боже, що завгодно може статись. 1788 Бічвуд?

— Точно.

— Краме, ти — сама спритність.

— Завжди такий був, — сказав детектив. — Завжди. Ще мушу поділитися з тобою дивною вістю: люди з Венеціанського відділку ще годину тому сподівалися побачити мене на роботі. Судовий слідчий зателефонував, щоб сповістити, що клієнт не може чекати. Тож ти, поки я працюю, допомагай. Хто ще на студії може знати те, що ми хочемо винишпорити? Себто хтось такий, кому можна довіритись? Хто пережив усю історію студії?

— Ботвін! — вихопилось у мене. Я аж закліпав очима, вражений власною відповіддю.

Меґґі з її мініатюрною вуркотливою камерою! Вона день за днем, рік за роком ловила світ, яким він прокручувався повз неї.

— Ботвін? — перепитав Крамлі. — Підсипся, розпитай. А тим часом, гуляко…

— Так?

— Стережи свої тили!

— Вони в безпеці.

Я поклав слухавку й покликав:

— Реттіґан?

— Я вже завела машину, — сказала Констанс. — Вона чекає на алеї.

36

Уже надвечір ми хвацько мчали до студії. Прихопивши з собою три пляшки шампану, Констанс щасливо лаялася на кожному перехресті, схилившись над кермом, подібна до тих собачок, які люблять вітер.

— Східці! — кричала вона.

Ми з ревом летіли просто посередині бульвару Ларчмонт, засідлавши розділову рису.

— Та що ж це ти робиш?! — закричав я.

— Колись тут були тролейбусні лінії обабіч вулиці. А посередині стриміла довга шерега підпор електричної лінії. Гарольд Ллойд шастав сюди-туди, снуючи поміж тих стовпів, ось так!

Констанс крутнула ліворуч.

— І так! І ось так!

Так ми об’їхали добрих півдесятка привидів давно знесених стовпів, от ніби нас переслідував фантомний тролейбус.

— Реттіґан! — мовив я.

Вона побачила моє серйозне обличчя.

— Бічвуд-авеню? — перепитала.

Була вже четверта година надвечір’я. По авеню, у північному напрямі, сунула остання пошта дня. Я кивнув Констанції, вона припаркувалась під самим носом у поштаря, який пихкотів у промінні тихого надвечірнього сонця. Той чоловік привітав мене, мов якого товариша, ще одного туриста з Айови, вельми шанобливо поводячись із усяким поштовим мотлохом, котрий слід вивантажити під кожними дверми.

Усе, що я хотів зробити, перш ніж постукати в Кларенсові двері, це перевірити його прізвище й адресу. Але ж той поштар белькотав без угаву. Розказав мені, як Кларенс ходить та бігає, як у того всякчас тремтять губи. Вуха нервово сіпаються вгору-вниз, мов у зайця. Очі — більмуваті.

Поштар штурхнув мене пакою пошти, сміючись:

— Черствий різдвяний пиріг десятирічної давності! Біжить до дверей свого бунгало в тому пальті верблюжої вовни, а-ля Адольф Менджу взірця 1927 року, коли ми, хлопчаки, бігали проходами поміж глядацьких рядів, аби підглянути, що там, коли затягувалися сцени якоїсь нудоти. Атож. Старий Кларенс. Якось-то я сказав йому: «Буу!» — то він захряснув двері перед моїм носом. Б’юсь об заклад: він і душ приймає в тому пальті, бо боїться глянути на себе голого. Ви ж до того страхопуда Кларенса? То не стукайте надто сильно…

Я нарешті одкараскався від нього. Хутко звернув на розі Вілла-Віста-Кортс прямісінько до номера 1788.

Спочатку я не стукав у двері, а пошкрябав нігтем по невеличких шибках. Їх було дев’ять. Ззаду нависав карниз, то мені годі було розгледіти, що там, у приміщенні. Не дочекавшись відгуку, я вже ледь гучніше постукав вказівцем.

Уявилося мені, ніби я чую, як у помешканні, за цими шибками, гупає заяче серце Кларенса.

— Кларенсе! — гукнув я. Зачекав. — Я ж знаю — ви вдома!

І знову мені причулося ніби якесь-чиєсь прискорення пульсу.

— Озвіться до мене, хай вам абищо! — закричав я нарешті. — Озвіться, поки не пізно! Ви ж знаєте, хто це. Студія, чорти б її взяли! Кларенсе! Якщо я можу знайти вас, то й вони можуть до вас добратись!

«Вони»? І хто ж «вони» такі, про кого це я?

Я загрюкав у двері обома кулаками. Одна з шибок тріснула.

— Кларенсе! Ваш портфель! Ви загубили його біля «Браун-Дербі»!

Це подіяло. Я перестав грюкати, бо розчув якийсь звук: чи щось промекало, чи хтось скрикнув, затуливши собі рот рукою. Забряжчав один замок. Потім забряжчали другий і третій.

Нарешті двері ледь-ледь прочинилися, утримувані мідяним ланцюжком.

Кларенсове зацьковане обличчя визирнуло на мене мов із якогось довжелезного тунелю років; воно було і близько, і водночас далеко, що мені здалося: то сама луна голосу долинає до мене.

— Де? — благально спитав він. — Де?

— Він був у «Браун-Дербі», — сказав я присоромлено. — І хтось його викрав.

— Викрав? — сльози бризнули йому з очей. — Мій портфель!? О Боже! — заголосив він. — Це ви мені таке зробили!

— Ні-ні, послухайте…

— Якщо вони спробують до мене вдертись, я накладу на себе руки. Вони не повинні захопити їх!

І він затуманеним поглядом озирнувся на всі свої теки, складені, я як бачив, горою, на свої книжкові шафи й на стіни, завішані підписаними портретами.

«Мої тварючки, — казав Рой на своєму власному похороні, — мої любі, дорогесенькі мої!»

«Мої прекрасні! — мовби промовляв Кларенс. — Душа моя, моє життя!»

— Я не хочу помирати! — мовив, уже оплакуючи себе, Кларенс і зачинив двері.

— Кларенсе! — зробив я останню спробу. — Хто вони такі? Коли б я знав, то, можливо, врятував би вас! Кларенсе!

У протилежному кутку двора шаргнула штора.

В іншому бунґало прочинилися двері.

Що лишалося мені, виснаженому, робити? Я тільки тихо, майже пошепки, проказав:

— До побачення…

Поплентав я назад, до автівки. Констанс сиділа, задивившись на Голлівудські пагорби й намагаючись утішитися гарною погодою.

— І що там за шум учинився? — поцікавилася вона.

— Та два пришелепки: один — Кларенс, а другий — Рой, — я плюхнувся на сидіння поруч неї. — О’кей, завези мене на фабрику пришелепків.

Констанс дала повний газ, і за хвильку ми вже опинилися перед студійними ворітьми.

— О Боже! — видихнула Констанс, глянувши вгору. — Ненавиджу лікарні.

— Лікарні?!

— Ці приміщення переповнені недіагностованими хворобами. Тисячі діток зачато й навіть народжено в отому кишлі. Такий затишний притулок, де анемічним роблять переливання жадібності. А отой герб над ворітьми? Лев із перебитою спиною стоїть на задніх лапах. А далі: сліпий цап без тестикул. Ще далі: Соломон розтинає надвоє живе дитя. Ласкаво просимо до моргу Ґрін-Ґлейдс!

Це мов дзбан крижаної води вилили мені за комір.

Моя перепустка дозволила нам заїхати на територію студії. Жодних конфеті. Чи бодай духових оркестрів.

— А чом ти не сказала тому копові, хто ти така?

— А ти бачив його обличчя? Та він народився