Читати книгу - "Трилогія смерті"

І вона показала на склепіння з кіноплівок саме там, де ми звертали вбік.

— Могила моя! Двадцять фільмових коробок в одному склепі! Фільми, що віддали Богові душу в Пасадені, привезені назад із бірками на великих пальцях ніг. Отаке воно!

Ми загальмували посеред Зеленого Міста, штат Іллінойс.

Я вискочив на перші сходинки ґанку й простяг їй руку.

— Дім моїх дідуся й бабусі. Ласкаво прошу!

Констанс дозволила, щоб її витягли на ґанок і посадили на гойдалку, аби потішитися тим гойда-гойда-гойдаша.

— Боже мій! — видихнула вона. — Це вже скільки літ, що я не літала на гойдалці! Ти, сучий сину, — прошепотіла вона. — Що ж ти робиш із цією старою панею?

— А хай тобі. Я й не знав, що крокодили можуть плакати по-справжньому.

Та вона невідпорно дивилася на мене.

— Ти справжній клінічний випадок. Невже ти й справді віриш у всі ті свої побрехеньки, що пишеш? Марс у дві тисячі першому. Іллінойс — у двадцять восьмому?

— Авжеж.

— Господи Ісусе. Уявляю, яке то щастя — бути в твоїй шкурі, отаким до біса наївним. То ти вже ніколи й не змінюйся, — Констанс схопила мене за руку. — Ми, дурні кляті пророки, циніки, монстри, ми сміємося з тебе, але ти нам потрібен. А то Мерлін помре, або тесля, котрий струже Круглий Стіл, склепає його косо-криво, аби живо, або майстер змастить обладунок не мастилом, а котячою сечею. Живи вічно! Обіцяєш?

Тут у будиночку задзеленчав телефон.

Ми з Констанс так і підскочили. Я забіг досередини, схопив слухавку.

— Так? — вичекав мить. — Алло?

Але було тільки чути, як дме вітер — височенько десь.

Шкіра у мене на потилиці вигнулася, мов гусениця, а тоді й опала.

— Рой?

У слухавці лише гудів вітер, а ще десь рипіли-скрипіли дерев’яні конструкції.

Інстинктивно я задивився на небо.

Он там, за сто ярдів. Нотр-Дам. Зі своїми вежами-близнятами, статуями святих, ґарґульями.

Там, на тих вежах, і справді гуляв вітер. Високо здіймалася курява, тріпотів червоний прапор робітників.

— Це студійна лінія? — запитав я. — Ти й справді там, де, як мені здається, перебуваєш?

Ген-ген, на самісінькій верхівці, одна з тих ґарґулій начебто… зворухнулася.

«Ох, Рою! — подумалося мені. — Якщо це справді ти, забудь про помсту! Тікай геть!»

Але вітер ущух, і дихання в слухавці припинилося, й зв’язок урвався.

Я кинув слухавку й задивився на ті вежі. А Констанс, простеживши мій погляд, і собі стала розглядати ті самі вежі, де заколобродив новий вітер, скидаючи пилюжних чортів додолу й заносячи їх десь подалі.

— Ну, досить уже дурощів!

Констанс повернулася назад, на ґанок, але знову задивилася на Нотр-Дам.

— Та що воно в дідька там діється! — закричала вона.

— Тсс! — мовив я.

37

Фріц порядкував далеченько, посеред крутняви статистів: горланив, кудись показував, здіймав ногами куряву. Під пахвою мав нагайку для верхової їзди, хоча я ні разу не бачив, щоб він кого шмагонув нею. Усі камери, три їх, були вже готові, націлені, а режисерські помічники по-новому розставляли статистів понад вузькою вулицею, що вела на майдан, де міг з’явитися й Христос — десь між цією хвилиною та світанком. І саме серед цього шарварку Фріц назорив мене з Констанс, допіру прибулих, і щось показав на мигах своєму секретареві. Той миттю прискочив до нас, я вручив йому свої п’ять сторінок сценарію, і секретар тільки замиготів крізь юрбу.

Я невідривно спостерігав, як Фріц, стоячи спиною до мене, гортає сценарій. Зненацька голова його зігнулася, мов від удару в потилицю. Спливла довга хвилина, поки Фріц нарешті обернувся і, не ловлячи мого погляду, схопив свій ріг. Крикнув. Умить запала тиша.

— Усі будьте спокійні! Хто може сісти — сядьте. Інші — стійте вільно. До завтра Христос прийде і піде геть. І ось як ми бачитимемо його, коли скінчимо й будемо розходитися додому. Послухайте!

І він зачитав сторінки моєї останньої сцени, слово в слово, сторінка за сторінкою, спокійним, але виразним голосом, і хоч би тобі хто відвернувся чи ногою ворухнув. Мені не вірилося, що це діється насправді. Усі мої слова про світанкове море й чудо з рибою, про дивний блідий образ Христа на березі й про рибу, що смажилася на деревному вугіллі, та як вітер розносив ті гарячі іскри, та як учні тихо, із заплющеними очима, слухали… та як кров Спасителя, коли він неголосно проказував прощальні слова, падала з ран на його зап’ястях на те вугілля, на якому готувалася Найостанніша, після Останньої, Вечеря.

І нарешті Фріц проказав останні мої слова.

Тихий пошепт леготом пролинув по юрбі, скупченню артистів і статистів, по фаланзі, й знову запала тиша, коли Фріц нарешті пішов крізь натовп і опинився поруч мене, а я ж на ту хвилину був напівсліпий від хвилювання.

Фріц вражено витріщився на Констанс, різко кивнув їй, а тоді завмер на мить і, нарешті, викрутив монокль зі свого ока, взяв мою правицю й поклав ту лінзу, мов яку нагороду чи медаль, мені на долоню. І стулив на моноклі мої пальці.

— Сьогодні ввечері, — тихо сказав він, — прийди до мене на розмову.

Це був наказ, була команда і це було благословення.

І він подибав геть. Я тільки дивився йому вслід, міцно стискаючи той монокль у тремкому кулаці. Дійшовши до середини мовчазної юрби, він схопив свій ріг і закричав:

— Гаразд, робіть уже щось!

Констанс узяла мене за руку й повела геть.

38

Їдучи поволі до «Браун-Дербі», Констанс задивилася на повиті сутінню вулиці й сказала:

— Боже мій! І ти віриш у все це, правда? А як? Чому?

— Усе просто, — відповів я. — Коли я чогось не роблю, то я того чогось не люблю або в нього не вірю. Якщо ти запропонуєш мені написати, скажімо, фільм про проституцію чи алкоголізм, то я просто не зможу цього зробити. Я не купую повій і не розумію п’яниць. Я роблю те, що люблю. Наразі, хвала Богові, це Христос у Галілеї на світанку свого відходу, це прощальні сліди його стіп на березі. Я не надто стійкий християнин, та коли я знайшов ту сцену в Іоанна — чи то І.Х. знайшов її для мене — то я й пропав для всього іншого. Як я міг не написати цього?

— Еге ж.

Констанс так витріщилася на мене, що мені довелося сховати