Читати книгу - "Трилогія смерті"

Констанс змовкла, бо вчула, як тяжко я задихав.

І тоді продовжила:

— Послухай мене! Я ж бо ще не вижила з розуму. Чи знаєш ти, що Шекспір і Сервантес померли одного й того самого дня? Помізкуй! Це мов усі ліси на світі вирізали, аби весь час бушували бурі і не вщухали грози. Антарктика тане, ридаючи. Христос волає своїми ранами. Бог затамував віддих. Цезареві легіони, оці десять мільйонів привидів, повстають із мертвих, а очі в них — закривавлені Амазонки. Це я написала здуру, в шістнадцять років, коли довідалася, що Джульєтта і Дон Кіхот загинули одного й того самого дня, й проплакала цілу ніч. Ти — єдиний, хто почув ці дурні рядки. Ну, оце так воно було, коли загинув Арбутнот. Мені знову стало шістнадцять, і я плакала безперестанку, й не годна була писати всяку базгранину. Там були і місяць, і всі планети, Санчо Панса, Росінант та Офелія. Половина жінок на тому похороні були його коханками. Фан-клуб полюбовниць, а ще небоги, кузини й намахані тітоньки. Коли ми розплющили свої очі того дня, то було наче друге затоплення Джонстауна. Боже, я все доганяю. Чула, вони досі тримають в офісі Арбутнотове крісло? Чи ж відтоді сідав у нього бодай хто такий, щоб і зад, і розум якраз підходили?

Я подумав про гузенький огузок Менні Ляйбера. А Констанція ще сказала:

— Один тільки Бог знає, як вижила студія. Можливо, завдяки Найвищій Раді Мудреців та ще порадам небіжчиків. Не смійся. Це ж Голлівуд, тут уважно дослухаються до прогнозів для Левів, Дів і Тельців, а перед ухваленням рішень пильно обминають усякі тріщинки. Яка ж вона тепер, студія? Влаштуй мені великий тур. Хай бабця унюшить чотири вітри у п’ятдесяти п’яти містах, поміряє температуру керівних маніяків, а тоді вже й до метрдотеля «Браун-Дербі» можна. Колись я була переспала з ним разок, дев’яносто літ тому. Чи ж згадає він стару відьмочку з Венеціанського узбережжя — чи дозволить попити чаю разом із вашим Чудовиськом?

— Аби що йому сказати?

Набігла довга хвиля, потім пробігла берегом коротка.

— Я скажу йому, — заплющила вона очі, — щоб перестало лякати мого почесного байстрючка, який пише про майбутнє й любить динозаврів.

— Так, — мовив я, — будь така ласкава.

35

Напочатку був туман.

Подібний до Великої Китайської стіни, він сунув берегом, і краєм, і горами о шостій ранку.

Заговорили мої ранкові голоси.

Я облазив вітальню Констанції, намагаючись вишукати свої окуляри десь під слонячим стадом подушок, але махнув на це рукою та й подибав туди-сюди, щоб налапати бодай якусь портативну друкарську машинку. А тоді засів виклацувати наосліп якісь слова, аби покінчити з «Антипасом та Месією».

То й справді було Чудо Риби.

І Симон, ще званий Петром, підплив до берега й застав того Духа біля багаття з деревного вугілля, на якому смажилася риба, і ту рибу належало роздарувати, а потім понести у світи слово спасіння, аби запанувало добро… й ті учні там, у лагідній юрбі, а тоді настала й остання година, наблизилося Вознесіння, пролунали слова прощання, яким судилося протриматися понад дві тисячі років, аби їх не забули і на Марсі й понесли в космольотах далі, до Альфи Центавра.

А коли Слова виповзали з моєї машинки, я більше не міг їх бачити, тож упритул підносив до підсліпуватих своїх вільгих очей, і тут Констанс дельфінихою випорснула з моря, ще одне чудо, вбране в рідкісну плоть, і через моє плече прочитала написане, й видала сумно-щасливий вигук, і зашамотала мене, мов яке цуценятко, радіючи моєму тріумфу.

Я зателефонував Фріцові.

— Де це ти в дідька запропав! — закричав той.

— Заткайся, — я йому лагідно.

І вголос прочитав йому, що написав.

І рибу покладено, щоб засмажилася на деревному вугіллі, й вітер роздмухував полум’я, аж іскри, мов огненні світлячки, розліталися понад пісками, і Христос промовляв, а учні його слухали, а коли засірів світанок, сліди Христові, мов оті яскраві огненні іскри, вітер поніс понад пісками, й він відійшов, а учні порозходилися по всіх куточках світу, і вітри порозмітали й їхні стежки, і не стало й слідів їхніх ніг, і Новий День істинно розпочався — коли скінчився фільм.

Там, на іншому кінці дроту, німував Фріц.

Нарешті він прошепотів:

— Ну й… су… чий… син… ти.

І запитав:

— А коли ти це занесеш?

— За три години.

— Припхайся сюди за дві! — закричав Фріц. — І я розцілую тебе у всі чотири твої щоки. А зараз я розменнію Менні й розіроджу Ірода!

Я поклав слухавку, і тут-таки й задзеленчало.

Це телефонував Крамлі.

— Як твій Бальзак — усе ще Оноре? — поцікавився він. — Чи ти вже став великою Гемінґвеєвою рибиною, що здохла під пірсом, а чайки вже й очистили їй усі кісточки?

— Краме, — зітхнув я.

— Я ще зробив дзвінки, — похвалився детектив. — Але хай ми навіть вишукаємо всі потрібні тобі дані, знайдемо Кларенса, ідентифікуємо потворного з лиця чолов’ягу з «Браун-Дербі», то як нам поділитися усім цим із твоїм другом, схожим на недоладного птаха? Як ми йому це скажем, коли він гасає довкола студії в позичених тогах? І, головне, як висмикнемо його з цього пекла? Чи я маю змайструвати величезний сачок, мов на якого гігантського метелика?

— Краме, — тільки й повторив я.

— Гаразд, гаразд. Маємо і добрі вісті, й кепські. Я задумався про той портфель, що, як ти розповів, твій давній приятель Кларенс загубив біля «Браун-Дербі». Тож я зателефонував у «Дербі» і сказав, що загубив портфель. І пані сказала: «Авжеж, містере Сопвіз, він у нас!»

Сопвіз! Ось воно, Кларенсове прізвище.

— На жаль, так я їй сказав, я, здається, не поклав у портфель своєї адреси. «Адреса тут є, — сказала пані. — 1788 Бічвуд?» Так, підтвердив я. Зараз я по нього й приїду.

— Крамлі! Ти геній!

— Не зовсім. Цієї миті я телефоную з кабіни «Браун-Дербі».

— І? — я відчув, як серце мені впало.

— Портфель пропав. Комусь іще спала на думку та сама блискуча ідея, що й нам. І хтось випередив мене. Ця пані описала його. Судячи з твоїх описів, то був не Кларенс. Коли вона спитала, хто він такий, чолов’яга просто вийшов із тим портфелем. Їй прикро, але з того мало пуття.

— О Боже мій! — вигукнув я. — Це означає, що їм тепер відома