Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Немає нічого страшнішого, ніж очікування. Коли навіть секунди розтягуються в цілу вічність нестерпної тривоги. Коли реагуєш на кожен звук, кожен погляд і зайвий рух свого оточення, сподіваючись, що ось, зараз тобі скажуть хоч якісь новини, або повідомлять про прибуття кораблів Повелителів... або, і це було б найбільшим щастям для мене, увійдуть самі Повелителі, цілі та неушкоджені.

Але секунда минає, починається нова і нічого не відбувається. І так з моменту мого пробудження.

День наближається до заходу сонця. А від Повелителів досі немає жодної звістки.

Через кінські дози заспокійливого мені й зовсім здається, що час повзе повз мене зі швидкістю калічного равлика. Але так я хоча б тримаюся, не скочуючись у відчай. Не піддаюся своїй дикій тривозі. Заради моїх малюків.

«Ліно, тобі треба поїс-с-сти», – звучить у голові суворий голос Чотжара.

− Я не хочу. Шматок у горло не полізе, – хитаю головою. – Не примушуй, будь ласка.

«Володарі будуть незадоволені», – багатозначно нагадує він.

− Нехай. Аби лиш повернулися. Я пізніше поїм, − намагаюся все-таки відстояти своє небажання вживати зараз їжу. Мені вдалося запхати в себе трохи під час сніданку, і в результаті я вперше відчула на собі, що таке токсикоз.

«Вони будуть дуже незадоволені мною», − уточнює на-агар.

І такий аргумент я вже не можу залишити без уваги. Як не можу допустити, щоб через мене хтось заробив собі неприємності.

− Це шантаж, − підтискаю ображено губи.

«Так. І він на тебе діє, – глузливо хмикає гад хвостатий. – Я розпорядився, щоб тобі накрили вечерю».

− А можна тут? – прошу в нього.

Я вже кілька годин сиджу на терасі. Не на тій, яка раніше була моєю улюбленою, з видом на гори. На іншій. Завислій над морем. Припустивши, що саме з цього боку я побачу в небі імперські шатли, коли мої се-аран повернуться, я запитала Чотжара, чи це так. І він моє припущення підтвердив. От я і застрягла тут, видивляючись своїх Повелителів.

«Можна, – передражнює мене Чотжар. – Зараз принес-с-суть сюди».

Кивнувши, я знову дивлюся на небо. Щось дивне коїться із моїм зором сьогодні. Небо здається таким яскравим, попри те, яка зараз година доби, що перед очима танцюють різнобарвні плями. Миготять хороводом, доводячи майже до нудоти. Занурюють мою свідомість у дивний напівтрансовий стан. Але я все одно дивлюся... мені вбачаються в цьому мерехтінні обриси чорно-білих шатлів. А в низькому, ледь помітному на межі чутності, гудінні захисних полів – гул повітряних суден у небі над морем. Мені так хочеться, щоби це було реальністю. Так хочеться дізнатися, що з моїми се-аран, коли вони повернуться… І я сама не помічаю, як світ довкола мене раптом починає сіріти. А плями з кольорових стають темними.

Моргнувши, я різко опускаю очі. Але вже пізно. Мене затягує у підпростір. Знову. Над моїм диванчиком нависає розлючений Чотжар, який явно втратив мене з поля зору. А я вся оповита холодним сизим маревом.

Але паніки цього разу немає. Лише тривожне хвилювання, що доведеться самій повертатися, без підстраховування одного з моїх чоловіків.

Чому я провалилася? Адже це спонтанно вийшло. Як тоді, уперше… Тільки тоді я хотіла сховатися. А зараз… зараз я хотіла знати.

Хіба підпростір може показати мені правду? Взагалі щось показати?

Я тільки почала вивчати властивості цієї сірої паралельної реальності, знаю, наскільки величезну міць може дати енергія, що розлита тут. Могутня, матеріальна, руйнівна… Та сама, яку черпають Володарі. Але Са-оір згадував, що Просвітлені теж беруть силу звідси, та інші обрані Абсолютом. Просто іншу. Кожен свою. Начебто підпростір сам вирішує чим наділити вищих ашарів, і в якій кількості. Кого зробити Повелителем, кого жерцем, когось кимось ще. Або Абсолют вирішує…

Чому його сила проявляється саме в умінні керувати цією паралельною реальністю, знають лише Просвітлені. Але не поспішають ділитися цим знанням. Ні з ким. Навіть з Імператорами.

То можливо тут є те, що зможе мені допомогти, показати… як у тому сні? Він же не просто так мені наснився. Я точно знаю. Інакше реакція Са-оіра була б іншою – нехай він мені навіть спочатку не повірив, але потім все-таки дав зрозуміти, що вірить, що я допомогла своїм попередженням.

Це було дуже схоже на передбачення. І якщо це справді так, то, швидше за все, така здатність у мене з'явилася через ритуал.

Отже, дана Абсолютом. І має бути якось пов'язана з підпростором.

Мій погляд сам мимоволі звертається до сизого неба. Воно майже невиразне через туман, що вихориться відразу ж за кордоном тераси. Дивно. Я ніколи такого не бачила раніше, коли поринала з моїми се-аран. Може, я зараз занурилася надто далеко?

Керована якимось внутрішнім чуттям, підводжуся на ноги й підступаю ближче до краю. Туман стає густішим. Наче дихає. Чотжар щось роздратовано намагається показати мені жестами. Здається, хтось ще з'являється у дверному отворі.

− Се-авін Ліно, якщо ви ще тут, на терасі, поверніться з підпростору, − чую приглушений голос Те-атсура.

Але я не можу відвести погляд від сизої маси, що клубочиться переді мною. Вона вабить мене. Закликає. І цьому неможливо опиратися.

Підходжу до краю, намагаючись роздивитися краще. У сизій глибині все чіткіше вимальовуються якісь рухливі силуети. Чоловічі, їх багато, вони бігають, падають, б'ються... Я розрізняю їх дедалі чіткіше. Ашарів, на-агарів… Там, де має бути безмежна морська гладь, видно величезну білокам'яну площу. Навколо неї височать розмиті контури якихось споруд. І там іде бій. Я бачу в центрі площі червоного чоловіка, що розкинув руки.

А на тлі всього цього туман стрімко закручується у вирву. У самому її центрі набухає вогненна куля, росте і шириться, загрозливо пульсуючи. Поки не вибухає, розкидавши всіх, хто там б'ється. Поламавши червоноволосого.

І там, де була куля, поступово утворюється чорна діра. Величезне провалля, що затягує в себе життя, знищуючи й руйнуючи все навколо. Стаючи все більше і страшніше... поки перед ним не з'являються дві постаті. Зіткана з крижаного світла і вилита з вогняної темряви. Мої се-аран. Вони злагоджено ступають уперед, як колись на стіну вогню. Двоє титанів, майже боги. Готові боротися до останнього.