Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Закусивши губу, я дивлюся на те, як кружляють навколо них вихори сили, як стягуються краї діри, як вона поступово закривається. Володарі здіймаються в повітря, ширяючи хижими птахами... і вже починає здаватися, що все буде добре. А потім світ довкола них раптом здригається від нового вибуху, і все заливає чорнильною пітьмою. Вона матовою хвилею виплескується з чорної безодні. Здається, що її бризки навіть на мої ноги попадають, обпалюючи могильним холодом. А потім, так само як відступають хвилі океану, відступає і темрява, тягнучи все і всіх за собою в чорну безодню. І та стуляється, залишаючи по собі сизу порожнечу.

− Ні. Ні, будь ласка – хриплю, до різі вдивляючись у туман. Сподіваючись побачити там ще щось. Сподіваючись побачити своїх Володарів. Вони живі. Я знаю, виразно відчуваю це… але вони так шалено далеко від мене.

Моє тіло підхоплює холодним вітром. Здається, я й сама давно ширяю в повітрі, не торкаючись ногами краю тераси. І будь-якої миті можу впасти й розбитися. Але ні. Мені не можна.

Мої малюки повинні жити хай там що. І я тримаюся на межі, не дозволяючи собі пірнути в розпач, що роздирає душу. Заради моїх хлопчиків, заради двох іскорок тепла, що зігрівають мене зсередини.

Свідомість туманиться.

− Де ж ви? – шепочу втрачено. − Поверніться до мене.

− Се-авін Ліно, кораблі Повелителів повертаються. Верніться до нашої реальності негайно, – доноситься до мене грізний наказ Те-атсура.

Здригнувшись, я починаю падати. Прямо у туман. Він уже тягне назустріч свої щупальця.

Повертаються. Мої се-аран повертаються.

Я маю їх зустріти.

Нелюдським зусиллям волі висмикую себе із сизого холоду. І розумію, що справді лечу вниз. Буквально.

Зойкнувши, махаю безпорадно руками. А наступної миті мене здавлює лещатами чиїхось рук. Сплющує об кам'яні груди чоловічого тіла.

Я літала? В повітрі? По-справжньому?

«Ти ш-ш-що витворяєш-ш-ш, дурна с-с-самко? − вгвинчується в мою свідомість розлючене шипіння Чотжара. – Вбитися виріш-ш-шила?»

− Ні. Я не знаю, як так вийшло, – зізнаюся, вже й сама чіпляючись за плечі на агара. − Я просто намагалася побачити більше.

«Ш-ш-що побачити?» − здивовано хмуриться змієхвостий.

− Що з моїми се-аран? − дивлюся йому в очі й подумки прокручую в голові картинки з туману.

− Кораблі ваших се-аран за кілька хвилин увійдуть в атмосферу Терстані, − вклинюється в нашу розмову голос Те-атсура.

О, небо! Нарешті! Я скоро їх побачу.

− Вони вийшли на зв'язок? З ним все гаразд? – скидаюся я. Упираюся долонями в Чотжарові плечі, подумки прохаючи відпустити. – Вони відбили напад? Повелитель А-атон… не постраждав?

Мій хранитель ставить мене на ноги, підтримавши за плечі. Але вся моя увага зосереджена тепер на Те-атсурі. З хвилюванням тепер не справляється навіть заспокійливе.

− Я розмовляв саме з Повелителем А-атоном. І він безперечно був живий, – правильно інтерпретує мою затримку голова імператорської служби безпеки. І обтічно додає: − Скоро він вам сам все розповість.

Сам? Не з Са-оіром?

Не можу тепер просто сидіти в покоях і чекати, коли кораблі з'являться в небі. А потім ще, коли Володарі прийдуть сюди. Я маю побачити моїх се-аран якнайшвидше. Маю зустріти.

Тепер, коли тривога за А-атона, що мучила мене, трохи вщухла, замість неї прийшов страх за другого мого се-аран. Мого войовничого Са-оіра, що швидше за все одразу увірвався в саму гущу бою. Що з ним? Безпечник випадково його не згадав, чи мій се-аран поранений?

Серце болісно стискається у грудях. По тілу прокочується хвиля пекучого жару, підтверджуючи мій здогад. Якби не мій загальмований стан, я напевно відчула б це раніше. Він живий, але, здається, поранений.

− Будь ласка, проведіть мене на посадкові платформи, − дивлюся на Те-атсура.

На плечах стискаються Чотжарові руки.

− Се-авін Ліно, я не думаю, що це буде правильним, − хитає головою ашар.

− Володарі заборонили? – очі починає пекти, але я вперто задираю підборіддя.

− Ні, але я вважаю, що це може бути небезпечним для вас.

«Я з ним згоден», − вагомо припечатує Чотжар.

− Приставте до мене стільки охорони, скільки вважаєте за потрібне, − по черзі заглядаю в очі обом суворим охоронцям. – Я вам присягаюся, що втечу у підпростір за найменшої загрози. Там мене ніхто не дістане.

Я бачу, що безпечник починає вагатися. Хмуриться, поглядаючи на небо.

− Будь ласка, − дивлюся на нього благально. − Це дуже важливо.

Те-атсур кидає запитальний погляд на Чотжара і, мабуть, отримує якусь відповідь на своє запитання, тому що, на мою велику радість, нарешті, згідно мені киває.

− За кілька хвилин я за вами зайду. Будьте готові, − велить коротко і, розвернувшись, йде з тераси.

− Дякую, Чотжаре, − вимовляю, підводячи погляд на на-агара.

«Нема за що. Не хочу, щоб ти від дурної голови з терас-с-си стрибнула, − відмахується він. І, підштовхуючи мене до дверей в апартаменти, велить: − Ходімо, захисних екранів на тебе навіш-ш-шаю побільш-ш-ше».

До того моменту, як повертається Те-атсур, на моїх руках вже красуються активовані захисні браслети, а шию, груди й спину закриває тонка мерехтлива мережа з лариту, місцевого дорогоцінного металу, з вкрапленням дорогоцінного каміння. Вся ця краса виглядає ювелірною прикрасою, а насправді здатна вмить закрити всю мене непробивним силовим полем.

У такому вигляді я й виходжу за головним безпечником палацу. За дверима нас уже зустрічає шістка джа-анів, які мають мене супроводжувати до посадкової платформи, як охоронці.

- Кораблі Повелителів увійшли в атмосферу Терстані, − кинувши побіжний погляд на свій браслет, повідомляє Те-атсур ще через пару хвилин, і я прискорюю крок.

Якоїсь миті майже переходжу на біг. Поки раптово не злітаю у повітря, підхоплена Чотжаром на руки.

«Що ти робиш?» – підіймаю на нього очі.