Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Що ви таке, ваша милість, говорите! – здивувався пан Підбийп’ятка. – Ви ж, братушко, як журавель колодязний, п’єте!

– Не дивіться, добродію, в колодязь, розумного не побачите! Одначе, що там про це балакати! Їдучи, значить, із перначем і маніфестами Хмельницького, великих перепон я дорогою не зустрів. Діставшись Вінниці, знайшов я там корогву присутнього тут пана Аксака, одначе дідівського вигляду поки вирішив не змінювати, бо мужви боявся. Одне тільки, що від маніфестів одкараскався. Живе там римар один на прізвисько Сайгак. Він для запоріжців шпигує й відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, приписавши до них такі сентенції, що Хміль, треба гадати, шкіру звелить із нього зідрати, коли прочитає. Втім, біля самого вже Бара таке мені приключилося, що я, так би мовити, ледве біля берега не втопився.

– Як воно було? Як же?

– Перестріли нас п’яні жовніри-бешкетники, і почули вони, що звертаюсь я до князівни «панно», я ж бо не дуже-то вже й таївся, перебуваючи від своїх поблизу. Вони зразу: що це, мовляв, за дід такий і що це за особливий хлопчина, до котрого звертаються «панно»? А як на князівну глянули: краса писана! Вони на нас! Я сердешну мою в куток, собою затулив та шаблю хвать!

– Дивно все-таки, – перервав оповідача Володийовський, – що ви, пане, дідом переодягнені, при шаблі були.

– Ге! – сказав Заглоба. – При шаблі? Я ж жовнірську схопив, котра на столі лежала. Це ж у корчмі було, в Шипинцях. Двох я уклав миттю. Решта за мушкети! Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!» А тут раптом горлають: «Alt! Alt![126] Роз’їзд чийсь на підході!», а це, виявляється, не роз’їзд, усього-на-всього пані Славошевська з ескортом, котру син із п’ятдесятьма вершниками проводжав, хлопчина молодий. Тут цих жовнірів нарешті втихомирили. А я до пані Славошевської з промовою вітальною. Так її розчулив, що зразу ж безодні в неї в очах розкрилися. Взяла вона князівну у свою карету, і вирушили ми в Бар. Думаєте, на цьому край? Е ні!..

Несподівано пан Слєшинський перервав Заглобу.

– Дивіться, шановні панове, – сказав він, – там що, зоря, чи що?

– Гей, бути не може! – заперечив Скшетуський. – Зарано ще.

– Це де Старокостянтинів!

– Точно! Бачите: все яскравіше!

– Боже мій, заграва!

Всі обличчя враз зробилися серйозними, всі забули про розповідь і підхопилися.

– Заграва! Заграва! – підтвердило декілька голосів.

– Це Кривоніс із Полонного підійшов.

– Кривоніс із усім військом.

– Передові загони, мабуть, місто підпалили або села навколишні…

У цю мить тихо просурмили тривогу, і зразу до офіцерів підійшов старий Зацвілиховський.

– Шановні панове! – сказав він. – Повернулася розвідка. Ворог під носом! Виступаємо негайно! До полків! До полків!..

Офіцери поспішили до своїх полків. Челядь затоптала вогнища, і незабаром табір поринув у пітьму. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо робилося все червонішим, а від заграви цієї поступово меркли і згасали зірки. Знову почулися сурми, що тихенько просурмили похід. Невиразні гурти людей і коней заворушились. У тиші були чутні удари копит, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухуватий перестук гармат Вурцеля; іноді брязкали мушкети або лунала команда. Було щось грізне і зловісне в нічному цьому поході, невидимому в темряві, в цих голосах, шерехах, побрязкуванні металу, поблискуванні броні й мечів. Корогви спускалися до старокостянтинівського шляху і пливли по ньому в напрямку заграви, схожі на гігантського ящера або змія, що повзе поночі. Але чудова липнева ніч уже минала. У Росоловцях загорлали півні, подаючи по всьому містечку голоси свої. Миля шляху відділяла Росоловці від Старокостянтинова, так що, перш ніж військо повільним маршем пройшло половину шляху, з-за димної заграви, ніби наляканий, визирнув блідий світанок і поступово почав насичувати мерехтливим світлом повітря, видобуваючи з сутінків ліси, переліски, білу стрічку битого шляху і військо, що рухалось по ньому. Тепер людей, коней і зімкнуті лави піхоти можна було розрізнити чітко. Повіяв ранковий свіжий вітерець і залопотів стягами над головами лицарів.

Попереду йшли татари Вершулла, за ними – козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а піхота з гусарами замикала. Пан Заглоба їхав поряд зі Скшетуським, але якось увесь час вертівся в сідлі, і видно було, що перед неминучою битвою його охоплює неспокій.

– Ваша милість, – тихо зашепотів він Скшетуському, ніби побоюючись, що хтось підслухає.

– Що скажете, пане?

– Першими хіба гусари вдарять?

– Ви ж казали, що ви старий жовнір, а не знаєте, що гусарів для вирішального удару тримають до того часу, коли противник усі сили в битву кине.

– Та знаю я це, знаю! Просто перевірити себе хотів!

Із хвилину обидва мовчали. Потому пан Заглоба притишив голос іще дужче й запитав знову:

– Значить, там Кривоніс із усіма своїми силами?

– Точно.

– А багато їх у нього?

– З холопами тисяч шістдесят буде.

– Ох ти диявол! – сказав пан Заглоба.

Скшетуський усміхнувся у вуса.

– Не думайте, ваша милість, що боюсь я, – знову зашепотів Заглоба. – Просто в мене задишка, і товкотнечі я не люблю, тому що жарко буває, а коли жарко, від мене користі ніякої. Інша річ самотужки діяти! Людина хоч хитрощами якими викрутитися може, а тут і придумати нічого не встигнеш! Тут не голова, а руки у виграші. Тут я пень у порівнянні з паном Підбийп’яткою. У мене, пане, на животі двісті золотих червінців, які мені князь подарував, та вірте мені, що живіт якраз волів би я де-небудь в іншому місці тримати. Тьху! Терпіти не можу цих вирішальних битв! Чума їх забирай!

– Нічого з вашою милістю не станеться. Зберіться з духом.

– З духом? Цього ж бо я і боюсь, що відвага здоровий глузд у мені переможе! Я страх який запальний… А мені поганий знак був – поки біля вогнища сиділи, дві зірки впало. Раптом якась із них моя!

– За добрі ваші справи Бог вас нагородить і в здоров’ї збереже.

– Тільки б занадто скоро нагороди не поклав!

– Чому ж ви при обозі не лишилися?

– Я вирішив, що з військом безпечніше буде.

– І правильно. Ось побачите, ваша милість, що нічого такого особливого в цім ділі немає. Ми вже звичні, а consuetudo altera natura.[127] Оце вже й Случ із Вишуватим ставком.

І дійсно, води Вишуватого ставка, відділені від Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Військо зразу спинилося на всьому протязі.

– Що? Вже?

– Князь буде стрій перевіряти, – відповів пан Скшетуський.

– Терпіти не можу штовханини!.. Говорю я вашій милості…