Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Як ви можете стверджувати... — почала Моніка, й тут забринів її ручний термінал. Із досадою зиркнула вона на пристрій, а тоді увімкнула подвійний прийом. Застережливо підняла пальця: секундочку!

— А що там таке? — поцікавився Голден, але вона зчитувала свій термінал, й очі їй робилися все більші. — Моніко? Якщо там іде якась об’єктивна лекція про те, як негарно приховувати важливу інформацію, то я припускаю: це є щось моторошно елегантське. Але якби ви зупинили це негайно...

— Це кораблі-нападники. Ті, що ганяються за прем’єр-міністром Марса. Й головний їхній корабель видає повідомлення. — Тоді підвела погляд на нього. — Це для вас!

Голос Наомі, що долинав із ручного термінала, був якийсь тонесенький, та бляшаний, та ще мов прокидався з кошмару в щось іще гірше.

— Прошу отримувача передати повідомлення далі. Говорить Наомі Наґата з «Росинанта». Повідомлення для Джеймса Голдена. Софт, що контролює магнітну камеру, було зламано з метою диверсії. Не запускати реактор...

Наомі ще й не договорила, а Голден уже вихопив свій ручний термінал. Кісточки пальців аж боліли йому, й він силою волі зупинив себе, щоб не розламати пристрій. І послав запит до Драммер на зв’язок. Серце шалено калатало об його ребра, й він мав таке відчуття, ніби падає — от ніби зірвався з краю вежі, й тільки пальці ковзнули, не втримавши його. Моніка тихо бурмотіла щось лайливе, а звучало воно, мов молитва.

Якщо реактор запрацює, і магнітна камера вибухне, «Росинант» згине за якусь частку секунди. Станція Тайко, мо’, й вистоїть — якась, можливо, її частина...

— Драммер слухає, — обізвався його ручний термінал. — Чим можу допомогти, капітане?

— Ви запустили реактор? — спитав Голден.

Драммер помовчала з пів секунди.

— Так. На шістдесят відсотків — і все йде пречудово.

— Вимкніть! — наказав Голден. — Вимкніть негайно!

На мить запала мовчанка. «Не питай, чому, — подумки говорив Голден. — Не сперечайся, не вимагай від мене пояснень. Прошу, не...»

— Вимкнули. Ядро внизу, — доповіла Драммер. — Тож чи можна мені поцікавитися, в чому річ?

Розділ тридцять четвертий. Алекс

«...не запускати реактор без перезавантаження апаратних драйверів з відомого надійного джерела. Прошу ретранслювати повідо...

Запис урвався.

— Ми повинні передати це далі! — сказав Алекс. — Треба передати це Голденові!

— Я подбаю про це, — запевнила капітанка. — А ви з прем’єр-­міністром мусите евакуюватись. Просто зараз.

Спантеличений Алекс подивився на неї. Наомі перебуває на одному з кораблів-нападників. А там «Росинант» на грані катастрофи. Алекс почувався так, ніби його оце вдарили по голові, але біль іще не вибухнув. І перша його думка, не вельми доладна й ірраціональна, була така: «Якщо Наомі з ними, то, можливо, не такі вони вже й погані?»

— Пане Камалю?

— Ні, зі мною все гаразд. Просто...

Прем’єр-міністр Сміт дивився на нього своїми лагідними, невинними очима, які здавалися геть недоречними посеред лютого бою.

— А це щось змінює для нас?

— Ні, — відказав Алекс. — Я просто... Ні. Ні, нам слід летіти. Але стривайте! А Боббі?..

— Гармата Дрейпер знає, куди ви зараз, — сказала капітанка Чудгарі. — Я подбаю, щоб вона не загубилася.

І рушили вони до ліфта, в супроводі двох піхотинців: один попереду, а другий позаду. Ліфтова кабіна дезорієнтувала Алекса на мить, коли шугонула в самісіньке серце корабля. Лише кілька секунд пішло на ту швидкість, а потім знову попливли у повітрі, але й цього вистачило, щоб його свідомість зметикувала, де верх, а де низ. Кабіна була розрахована на втричі більшу кількість пасажирів. Піхотинці зайняли позиції обабіч дверей, аби дати відсіч можливій небезпеці. Прем’єр-міністр зайняв місце збоку й трохи ближче до дверей, де було якесь прикриття. Ніхто цього не прокоментував. Просто трапився такий трапунок. Політична сила — вона і в ліфті позиціонує себе як щось вельми динамічне.

Наомі поруч. Зовсім близько. Якихось там, либонь, тисяч десять кілометрів, чи й менше, тієї відстані. От мов він звернув за ріг вулиці, а вона йому назустріч. Хоча, звісно, це не так. Навіть близький бій означав на практиці такі відстані, що є незмірні в будь-якому іншому контексті. Якби ті ворожі кораблі та були прозорі, побачити їх можна було б лише завдяки шлейфам їхніх викидів — цяти світла, які заповнили темне небо. Та їхня «Пелла» могла наразі перебувати так далеко від нього, як неблизько від Бостона до Шрі Ланки, і в неозорому обширі Сонячної системи вони все ж таки могли перебувати ну зовсім близько одне від одного.

— Ви думаєте про ту свою товаришку? — спитав Сміт.

— Так, — відповів Алекс.

— А чи відомо вам, чому її занесло на ту «Пеллу»?

— Насамперед невтямки мені, чом вона не на «Росинанті» перебуває. І не ображайтеся, будь ласка, якщо я скажу, що сам собі чудуюсь, чого мене занесло так далеко від мого корабля. Що довше я не там, то гірше дошкуляє думка, яка дурна то була ідея — залишити його.

— А мене мучить така сама думка про мій покинутий дім, — сказав Сміт.

Один із піхотинців — вищий зростом і з невиразною вимовою, яку Алекс не міг ні з чим порівняти, — кивнув головою.

— Вам доведеться перестрибувати від прихистку до при­хистку. Зараз проходитимем таку ділянку, яку ми не зовсім контролюємо.

Тобто він хотів сказати, що ворог перетяв доріжку від них до ангара. Алекс притисся до тієї стіни, якої не вибрав прем’єр-міністр, і виструнчився, руки по швах. Ліфт уповільнився, і те, що досі було низом, стало верхом, а тоді навіть та слабенька гравітація зникла. Піхотинці ступили крок назад і підняли свою зброю. Двері відчинились. Виждавши пів секунди, що дорівнювали вічності, вони виплив­ли в коридор, Алекс із прем’єр-міністром слідком за охороною.

А коридори корабля зяяли пусткою: члени екіпажу або лежали прип’яті, на час битви, до своїх крісел-колисок, або перейшли деінде, звільнивши коридори, бо так безпечніш, і тільки