Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Надворі вояки мовчки шикувались і відходили, рота по роті, без барабанів і сурм. Майор — старе опудало — командував ар’єргардом, але наряд, який він залишив на митниці, віддавши наказ її спалити (і «щоб згоріла туша того зрадника-жида, яка там висить»), у поспіху не вправився як слід підпалити сходи. Тіло покійного сеньйора Гірша деякий час лишалось у похмурій порожнечі недобудованої озії, де моторошно відлунювало грюкання і клацання дверей та клямок, шарудіння підхоплених протягами клаптів паперу та тремтячі зітхання, які з кожним поривом вітру прокочувались під високим дахом. Світло двох свічок, які горіли перед витягнутим і бездиханним тілом покійного сеньйора Гірша, відкидало відблиски, здалеку видні на суходолі й на морі, мов сигнальні вогні серед ночі. Ностромо не покидала дрож через той труп, а доктора Моніґема спантеличувала таємниця цієї страшної кончини.

— Але навіщо стріляти? — знову вголос запитав сам себе лікар. Цього разу йому відповів сухий сміх Ностромо:

— Бачу, ви дуже переймаєтеся через звичайнісіньку річ, сеньйоре лікарю. Цікаво, чому? Дуже можливо, що незабаром усіх нас один по одному перестріляють, якщо не Сотільйо, то Педріто, чи Фуентес, чи Ґамачо. Нас навіть може спіткати диба або й що гірше — quien sabe? — після того як ви вбили в голову Сотільйо свою милу історію про срібло.

— Вона ще раніше засіла йому в голові, — запротестував лікар. — Я лише…

— Авжеж. Ви лише втовкмачили її так, що сам чорт…

— Сáме це я й хотів зробити, — підхопив лікар.

— Це ви й хотіли зробити. Bueno. Я ж кажу. Ви — людина небезпечна.

Раптом їхні голоси, які, не підвищуючись, набирали сварливих інтонацій, стихли. Покійний сеньйор Гірш, випростаний і темний на тлі зоряного неба, ніби уважно чекав у байдужому мовчанні.

Але доктор Моніґем не збирався сваритися з Ностромо. У цей поворотний момент у долі Сулако йому нарешті стало ясно, що цей чоловік — направду незамінний, незамінніший, ніж міг би вимислити у своєму захопленні капітан Мітчелл, гордий тим, що відкопав його, і вже поготів незамінніший, ніж мав на увазі Деку в найкращих зі своїх стриманих кпинів про «мого славного друга, неповторного капатаса карґадорів». Ностромо і справді неповторний. Не «один на тисячу». А абсолютно винятковий. Лікар здався. Було щось геніальне в цьому ґенуезькому моряку, і те щось визначало долі великих підприємств та багатьох людей, удачу Чарлза Ґулда, жереб обожнюваної жінки. При цій останній думці лікар мусив прокашлятись, перш ніж знову заговорив.

Геть зміненим тоном він звернув увагу капатаса насамперед на те, що той особисто нічим зараз не ризикує. Адже всі знають, що він мертвий. Це величезна перевага. Йому треба лише сховатись від людських очей у «казі» Віол, де, як відомо, старий Ґарібальдіно зараз сам — зі своєю мертвою дружиною. Усі слуги втекли. Ніхто й не подумає шукати його там, та й більше ніде у світі, як на те пішло.

— Це була б щира правда, — з гіркотою відрізав Ностромо, — якби я не зустрів вас.

Лікар помовчав.

— Ви хочете сказати, що вважаєте, ніби я можу вас виказати? — спитав він невпевненим голосом. — Навіщо? Навіщо мені це робити?

— Хіба я знаю? Чому б ні? Можливо, щоб виграти день. Сотільйо знадобиться день, аби розіп’яти мене на дибі, а може, й ще дещо спробувати, перш ніж пустити кулю мені в серце — як він вчинив тут з отим бідолахою. Чому б і ні?

Лікар натужно ковтнув слину. У горлі йому вмить пересохло. І не від обурення. Лікар по-своєму зворушливо був переконаний, що втратив право обурюватись на будь-кого і через будь-що. То був просто страх. Чи не чув капатас ненароком його історію? Якщо чув, то більше він, Моніґем, не зможе бути тут корисним. Незамінна людина вислизала з-під його впливу через незмивну ганебну пляму, через яку лікар робився придатним хіба для брудної роботи. Моніґема мовби млість узяла. Він усе віддав би за те, щоб з’ясувати цей момент, але не посмів розпитувати. Фанатизм його самопосвяти, підживлюваної почуттям самоприниження, загартував йому серце, сповнив його смутку і гіркоти.

— Власне, чому б і ні? — сардонічно відгукнувся луною він. — Тоді заради вашої безпеки вам треба вбити мене на місці. Я захищатимусь. Але ви також маєте знати, що я ходжу без зброї.

— Por Dios! — із запалом вигукнув капатас. — Усі ви, достойні панове, однаковісінькі. Усі — небезпечні. Усі — зрадники бідноти, яку маєте за псів.

— Ви не розумієте, — повільно почав лікар.

— Я розумію вас усіх! — закричав його співрозмовник, зробивши різкий жест, так само прихований від лікаревих очей сутінню, як і недвижне тіло покійного сеньйора Гірша. — Бідняк у вашому колі має стерегтися. Кажу ж, вам нема діла до тих, хто вам служить. Подивіться на мене! Після всіх цих років я раптом опиняюся тут у становищі одного з оцих барбосів, які гавкають надворі, — ні будки не маю, ні сухої кістки, щоб погризти. Caramba! — Але його гнів змінився на зневажливу об’єктивність: — Звичайно, — повів він далі вже спокійно, — я не припускаю, що ви поквапитеся виказати мене, приміром, Сотільйо. Не про це мова. А про те, що я — ніщо! Раптом… — Він махнув рукою донизу. — Ніщо для всіх і кожного, — повторив він.

Лікар відітхнув.

— Послухайте, капатасе, — сказав він, майже приязно торкнувшись рукою плеча Ностромо. — Хочу сказати вам дуже просту річ. Ви у безпеці, бо ви — необхідні. Я не викажу вас нізащо у світі, бо ви мені потрібні.

У темряві Ностромо закусив губу. Про це він уже наслýхався. І знав, щó це означає. З нього досить. Але зараз він має шануватись, подумав він. А ще він подумав, що було б необачно розставатися зі своїм візаві у гніві. Хоча лікар і був визнаним цілителем, але мав серед мешканців Сулако репутацію чоловіка лихого. Ця опінія ґрунтувалась на його дивній зовнішності та брутально-іронічній манері триматись — зримих, намацальних і неспростовних доказах лихої вдачі лікаря. А Ностромо був з народу. Тож лише недовірливо гмикнув.

— Попросту кажучи, без вас не обійтися, — вів далі лікар. — У ваших силах врятувати це місто і… всіх від нищівної захланності людей, які…

— Ні, сеньйоре, — понуро відказав Ностромо. — Не в моїх силах повернути срібло, бо ви віддасте його Сотільйо, чи Педріто, чи Ґамачо. Хіба я знаю?

— Ніхто не очікує від вас неможливого, — була відповідь.

— Ви самі сказали — ніхто, — пробурмотів Ностромо похмурим тоном, у