Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Тими останніми днями гобіти вечорами сиділи разом у Залі Вогню і там, поміж багатьох історій, почули також баладу про Берена та Лутієн і про здобуття Величної Коштовності, розказану повністю; але днями, доки Мері та Піпін вешталися десь околицями, Фродо і Сем просиджували з Більбо в його власному маленькому покої. Більбо читав їм фрагменти зі своєї книги (вона досі здавалася геть незавершеною) чи строфи з віршів або робив нотатки про пригоди Фродо.

Уранці останнього дня Фродо залишився віч-на-віч із Більбо, і старий гобіт витяг із-під ліжка дерев’яний рундук. Підняв віко і зазирнув усередину.

— Ось твій меч, — сказав він. — Але ти знаєш, що він зламаний. Я взяв його зі собою, щоби зберегти, проте забув попросити ковалів, аби вони його полагодили. Тепер уже немає на це часу. Тож я подумав: може, ти захочеш узяти собі мого меча, га?

І Більбо дістав зі скриньки невеликий меч у потертих шкіряних піхвах. Тоді вийняв його — і начищене та добре доглянуте лезо раптом зблиснуло, холодно і яскраво.

— Це — Жало, — сказав Більбо і досить легко ввігнав меч глибоко в дерев’яний сволок. — Бери його, якщо хочеш. Мені, гадаю, він уже не знадобиться.

Фродо з удячністю прийняв подарунок.

— А ще є оце! — сказав Більбо, дістаючи пакунок, доволі важкий як на його розмір. Він розгорнув кілька шарів старої тканини і видобув звідти невелику кольчугу. Вона була густо сплетена з безлічі кілець, гладенька, як полотно, холодна, як лід, і твердіша за сталь. Блищала, мов освітлене місяцем срібло, і була поцяткована білими камінцями. До неї ще був пояс із перлів і з кришталю.

— Непогана річ, еге ж? — запитав Більбо, поводячи нею на світлі. — А ще й корисна. Це — та сама ґномівська кольчуга, яку подарував мені Торін. Я забрав її з Міхоритова, перш ніж вирушив у мандри, й уклав до своїх пакунків. Привіз зі собою всі пам’ятні речі часів Подорожі, крім Персня. Та я вже не сподіваюся будь-коли скористатися цією кольчугою і тепер її не потребую, хіба щоби часом кинути оком. Ти навіть не відчуєш її ваги, коли вдягнеш.

— Я в ній виглядатиму... Тобто, думаю, вона мені не личитиме, — відказав Фродо.

— Я колись сказав точнісінько так само, — мовив Більбо. — Та не зважай на зовнішній вигляд. Можеш носити її під верхнім одягом. Ну-бо! Ти повинен розділити зі мною цю таємницю. Не кажи нікому-нікому! Я почуватимуся щасливим, якщо знатиму, що ти її одягнув. Здається, ця кольчуга витримає навіть удари ножів Чорних Вершників, — завершив він, стишивши голос.

— Що ж, гаразд, я візьму її, — відповів Фродо.

Тоді Більбо вдягнув на нього кольчугу, пристебнув Жало до блискучого пояса, а поверх усього цього Фродо потім одягнув свої старі побиті негодою штани, туніку та куртку.

— Звичайнісінький тобі гобіт, — сказав Більбо. — Але тепер ти знаєш, що насподі може бути значно більше всього, ніж видно з поверхні. Щасти тобі!

Він відвернувся і подивився у вікно, силкуючись мугикати пісеньку.

— Не знаю, як і віддячити тобі, Більбо, за це і за всю твою доброту, — озвався Фродо.

— І не намагайся! — сказав старий гобіт, обернувшись і поплескавши його по плечу. — Овва! Та тебе вже й не вдариш! Ось що я тобі скажу: гобіти повинні триматися купи, особливо Торбини. Усе, що я прошу навзамін, — дбай про себе якомога краще, принеси назад усі можливі новини та будь-які стародавні пісні й легенди, на які поталанить натрапити. Я наполегливо працюватиму, щоби завершити свою книгу до твого повернення. Хотів би ще написати і другу, якщо доживу.

Він замовкнув, а тоді знову повернувся до вікна, тихенько наспівуючи.

Сиджу собі коло вогню

і думаю про все:

про квіти й про метеликів:

куди їх віднесе?

Про жовтий лист, що відліта,

і павутинка з ним,

про срібне сонце і туман,

про літ минулих дим.

Сиджу собі коло вогню

і думаю про світ,

коли накотиться зима

й не буде весен, літ.

А скільки ще таких речей,

яких не бачив я:

таж щовесни нова трава

й інакше ластів’я!

Сиджу собі коло вогню

і думаю про тих,

хто вже відбув своє давно

й хто жити ще не встиг.

Отак сиджу я і сную

думки про давнину,

та чую кроки за вікном

і бесіду гучну.

Був холодний сірий день наприкінці грудня. Східний Вітер пронизував голе віття дерев і шурхотів у темних соснах на пагорбах. Пошматовані хмари сторчголов летіли вперед, чорні та низькі. Щойно почали западати сумовиті тіні надвечір’я, Загін приготувався рушати в дорогу. Мандрівники мусили йти в сутінках, адже Ельронд порадив їм подорожувати під покровом ночі так часто, як тільки вдаватиметься, доки відійдуть далеко від Рівендолу.

— Бійтеся багатооких Сауронових прислужників, — сказав він. — Не сумніваюся, що новини про невдачу Вершників уже дісталися до нього й він лютуватиме. Тепер уже зовсім швидко його піші та крилаті шпигуни з’являться в північних землях. Навіть небес угорі мусите остерігатися, рухаючись своїм шляхом.

Загін узяв зі собою небагато військового спорядження, бо надія їхня полягала не у битвах, а в таємничості. Араґорн узяв самого лишень Андуріла й пішов, одягнутий у зношений зелено-коричневий стрій як блукач із глушини. Боромир мав довгого меча, схожого загалом на Андуріла, проте не такого шляхетного, а також щита і бойового рога.

— Гучно та дзвінко залунає він у долинах між пагорбів, — сказав той муж, — і тоді нехай усі вороги Ґондору тікають геть!

Приклавши рога до вуст, Боромир засурмив у нього щосили, й відлуння того ревіння застрибало від скелі до скелі, й усі, хто почув його голос у Рівендолі, схопилися на ноги.

— Зваж добре, перш ніж наступного разу сурмити в ріг, Боромире, — мовив Ельронд, — хіба знову ступиш на терени свого краю чи тебе заскочить безвихідь.

— Нехай так, — відповів Боромир. — Але ріг мій завжди озивався перед тим, як я вирушав у дорогу, і, хоча згодом ми можемо йти