Читати книгу - "11/22/63"

Але вона не промовила нічого подібного. Вона взагалі нічого не промовила. Просто дивилася на мене. Розсипане по плечах волосся. Два верхніх ґудзики оксфордської сорочки, одягненої на ній під сарафаном, розстебнуті. Мерехтять сережки. І раптом ми єднаємось, спершу незграбне мацання, потім міцні обійми. І поцілунок, а втім, це було щось більше за поцілунок. То було як голодному їжа, як спраглому питво. Я чув запах її парфуму і її чистого поту під парфумом; і смак тютюну в неї на губах і язиці, несильний, але все ще гіркуватий. Її пальці сковзнули крізь моє волосся (мізинчик лоскотнув вухо, пославши мене в миттєвий трепет) і зімкнулися в мене на зашийку. Рухалися, рухалися її великі пальці. Гладили голу шкіру там, де колись, в іншому житті, в мене висіло волосся. Я сковзнув рукою спершу під, а потім навкруг повноти її грудей, і вона промурмотіла:

— О, дякую тобі, я боялася, що ось-ось впаду.

— На твою ласку, — промовив я, ніжно її стискаючи.

Ми цілувалися, пестили одне одного, либонь, п’ять хвилин, пестощі ставали дедалі сміливішими, дихання важчало. Запотіло лобове скло мого «Форда». А потім вона відштовхнула мене і я побачив, що щоки в неї вологі. Ой леле, коли ж це вона почала плакати?

— Джордже, мені дуже жаль, — почала вона. — Я не можу. Мені дуже страшно.

Задерта на стегна сукня відкривала її підв’язки, край комбінації, мереживну піну трусиків. Вона натягнула сукню собі на коліна.

Я здогадувався, що це через її заміжжя, і нехай той шлюб вже розпався, він все одно щось іще важив — це ж середина двадцятого століття, а не початок двадцять першого. А може, через сусідів. Будинки стояли темні, там нібито всі міцно спали, та хто міг це знати напевне, до того ж в маленьких містечках нові проповідники й нові вчителі завжди цікава тема для пересудів. Як виявилося, я помилявся в обох припущеннях, але звідки тоді мені було про це знати.

— Сейді, ти не мусиш робити нічого такого, чого не бажаєш робити. Я не…

— Ти не розумієш. Не в тім справа, ніби я не хочу. Не тому мені страшно. Мені страшно тому, що я ніколи цього не робила.

Раніш, аніж я встиг щось промовити, вона вискочила з машини і вже бігла до свого дому, нашукуючи в сумочці ключ. Вона не озирнулася.

8

У себе я опинився за двадцять хвилин перед першою ранку, де тепер вже мені самому довелося долати шлях від гаража до будинку ходою «піднесення посинілих яєць». Я встиг лише клацнути вмикачем у кухні, як почав дзвонити телефон. 1961-й лежав за сорок років до появи технології ідентифікації вхідного дзвінка, але тільки одна людина могла мені телефонувати о такій порі, після такого вечора.

— Джордже? Це я, — тоном врівноваженим, але в голосі чулася захриплість. Вона перед цим плакала. І то сильно, судячи з усього.

— Привіт, Сейді. Ти так і не подарувала мені можливості подякувати тобі за чудовий час. На танцях і після них.

— Мені теж було гарно. Я вже так давно не танцювала. Мені майже лячно казати тобі, з ким я колись навчилася танцювати лінді.

— Ну, — промовив я. — Сам я учився зі своєю колишньою дружиною. Здогадуюсь, що ти теж могла навчатися зі своїм тепер відчуженим чоловіком.

Хоча з мого боку то був зовсім не здогад; так мусило відбуватися. Мене такі збіги більше не дивували, але якщо я скажу вам, ніби звик до цих надприродних дзвоників гармонізації, я збрешу.

— Так, — безбарвним тоном. — З ним. З Джоном Клейтоном з Саваннських Клейтонів. І «відчужений» якраз правильне слово, бо він дуже чужа мені людина.

— Скільки ви прожили в шлюбі?

— Вічність і один день. Якщо тобі хочеться називати мої стосунки з ним шлюбом, називай, — вона розсміялася. Цей її сміх прозвучав як той, що я був почув від Айві Темплтон, сповнений гумору навпіл з відчаєм. — В моєму випадку вічність і один день це трохи більше чотирьох років. Після закінчення занять, у червні, я збираюся потай поїхати до Ріно[438]. Знайду собі там роботу на літо, офіціанткою чи ще кимсь. У них там єдина вимога, щоб строк постійного проживання був не менше шести тижнів. Отже, в кінці липня або на початку серпня я зможу скінчити цей… цей анекдот, до якого я колись була втрутила себе… ніби коняку зі зламаною ногою.

— Я готовий зачекати, — сказав я, і не встигли ці слова вилетіли в мене з рота, як я засумнівався в їхній правдивості. Бо актори вже збиралися за лаштунками і вистава мала ось-ось розпочатися. У червні 1962 року Лі Освальд повернеться до США, спершу він поживе у Роберта, потім у своєї матері. У серпні він уже мусить жити на Мерседес-стрит у Форт-Ворті і працюватиме неподалік, у «Зварювальній компанії Леслі», збиратиме алюмінієві вікна та якість вхідні двері з врізаними в них монограмами.

— Я не певна, що готова, — промовила вона голосом таким тихим, що я дочув її тільки напруживши слух. — Я виходила заміж ще незайманою у двадцять три, а тепер я двадцятивосьмирічна солом’яна вдова-незайманка. Задовго фрукт на дереві провисів, як то кажуть там, звідки я родом, тим паче коли люди — моя власна мати, наприклад — упевнені, що ти почала набувати практичного досвіду на тему звідки бджілки-пташки беруться ще чотири роки тому. Я ніколи нікому про це не казала, і якщо ти комусь переповіси, гадаю, я тоді просто вмру.

— Це між нами, Сейді. І завжди буде. Він імпотент?

— Не зовсім так… — вона обірвала себе. Мовчання тривало якусь мить, а коли вона заговорила знову, в голосі її бринів жах. — Джордже… це спарена лінія?

— Ні. За додаткові три п’ятдесят ця іграшка належить безроздільно лише мені.

— Слава Богу. Але все одно про це не варто говорити по телефону. І звісно ж, не в харчевні Ела, закушуючи «Вилорогом». Ти можеш прийти на вечерю? Ми можемо зробити невеличкий пікнік у мене на задньому дворі? Скажімо, десь близько п’ятої?

— Чудово. Я привезу великий кекс або ще щось.

— Це не те, що б мені хотілося, аби ти привіз.

— А що тоді?

— Я не можу назвати це по телефону, навіть якщо тут не спарена лінія. Те, що ти можеш купити в аптеці. Тільки не в місцевій аптеці, не в Джоді.

— Сейді…

— Нічого не кажи, прошу. Я зараз вішаю слухавку, мушу сполоснути собі лице холодною водою. Воно в мене вже вогнем горить.

У вусі в мене клацнуло. Сейді