Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— І що ж тут у вас двох за секрети?

— Драммер дуже мило розповідає, як мені найкраще надягти мої штани великого цабе, — пояснив Голден.

— Справді?

— Либонь, я видався їй тонкосльозим через випивку.

Фред покивав головою.

— Таке буває і з найкращими з нас, час від часу. То й як у нас тут справи?

— Екіпаж починає сам розігріватись і реактор розігрівати заодно. Позаяк ніхто не поскаржився ні на які збої, вам світить добра дорога і вчасне прибуття на місце.

— Чудово, — мовив Фред. — Але ж вони, звісно, вже й порозбирали собі найкращі койки?

— Та всі койки однаковісінькі, — запевнив Голден. — Крім моєї. Але я нею ділитися не збираюся.

— І не мріятиму про таке, капітане, — запевнив Фред. — Марсіянський конвой подав сигнал біди. Первинний ескорт на повній швидкості мчить туди, але ті загадкові кораблі наразі пішли на штурм. Коли вже мова про засідки, то ця виявилась начебто досить дієвою.

— Прикро мені це чути, — сказав Голден. — А від Алекса й досі нічого...

— Ну, сподіваймось на краще, — мовив Фред. — Останні вісті засвідчують, що нападники перестали стріляти. Тож, схоже, пішли на абордаж.

Голден похолов.

— Протокол велить їм підірвати корабель, якщо абордажники наблизяться до машин чи до командного інфоцентру.

— А це для того, щоб ворог не скористався вашими кодами, — пояснила Драммер. — Але ж ті бунтівники літають на марсіянських військових кораблях. Цій шкоді вже не запобігти.

Усі троє помовчали якусь мить. Коли ж заговорив Фред, голос його був низький і кусючий.

— Ну, то це підбадьорює. Як ви, капітане: кинетеся в цей бій?

Голден подивився на Драммер. Вона трималася професійно — стояла виструнчена, але йому здалося, ніби він розгледів мерехтіння тривоги в її очах. Так: Фред Джонсон майже двадцять років керував станцією, а зараз летить геть. І він може й не повернутись. І Голден також...

— Тут у кожного власний смертельний бій.

— Віддаймо цю роль Фостерові, — сказав Голден. — І хай він тим часом призвичаїться до корабля. А я, перш ніж нам вирушати, маю подбати про дещо на цій станції.

***

Моніка перебралася в нові апартаменти. Поглянути на неї, як вона сидить на канапі, то враження могло бути таке, ніби вона бачить його вперше у житті. Ті місяці, що вони були прожили поруч: дві команди, її й його — летючи до Кільця, роблячи (вона) відчайдушну роботу на «Бегемоті», ще поки він не став станцією Медіна, переживши (вона) своє викрадення, коли він вирятував її... Все це пропало пропадом. Вираз її обличчя був чемний і закритий.

— Отже, — почав Голден. — Зараз я вирушаю в путь. І не певен, коли, й чи взагалі, ще побачуся з вами. І маю таке відчуття, що між нами не все гаразд.

— Звідки у вас таке відчуття?

— Вимкнемо запис?

Мовчанка мов охопила кімнату холодом. Тоді Моніка дістала з кишені свій новенький ручний термінал і щось клацнула на ньому двічі. Він бренькнув, і репортерка поклала його собі на стегно.

— Гаразд. Запис вимкнуто.

— Це моє відчуття звідтіля, що я брехав вам, і ви це знаєте. І через це сердитеся на мене. А ще звідти воно, що ви спробували змусити мене говорити про такі речі, про які я не хотів говорити, коли сипонули на мене запитаннями посеред нашого інтерв’ю, і тому й я на вас сердитий.

Моніка зітхнула, але вираз її обличчя зм’якшився. Була вона вже й з виду старіша, ніж тоді, коли вони були зустрілися вперше. Все ще так само з камерою напоготові, все ще завжди бездоганна, але виснажена всесвітом.

— То що ж сталося з вами, Голдене? Ви ж бо завше були таким чоловіком, що не приховує нічого. Були єдиним тим голосом, на який могли покладатися всі, бо навіть коли ви не знали всієї справи, ви принаймні казали правду, що чогось не знаєте. Оте ваше зачитування пресрелізу? То ж не ви!

— Фред попросив мене, щоб я не казав про те, що цілились саме в нього.

— Чи й про те, що вони хоч і вшились, зате прихопили той зразок протомолекули, — уточнила Моніка. А тоді піднесла вгору свій ручний термінал. — Ми поза записом. Зробіть мені таку ласку: не збрешіть хоч тепер!

— І що вони прихопили й протомолекулу, — проказав Голден.

Монічине обличчя розпружилось. Вона почухала руку — нігті засичали по тканині.

— Ситуація критична. Це найжахливіше з усього, що сталося, відколи все це почалося. І ви не вважаєте, що люди мають право знати, в якій вони опинилися небезпеці?

— Фред знає. І він сказав про це Авасаралі й Смітові. Тож Земля й Марс знають. ОПА знає. Доводити людей до паніки без причини...

— Паніка в цьому питанні не є безпричинна, — доводила Моніка. — І вирішувати за людей, що вони повинні знати, аби чинити так, як, на їхню думку, вони й повинні чинити? Не так чинять хороші хлопці, й ви це знаєте. Це є патерналізм, нікчемна поблажливість, і це нижче вас. Мо’, й не нижче їх. Тих політичних рушіїв та потрясателів. Але ж це нижче вас.

Голден відчув, як щось гаряче розпирає йому груди. Сором? Гнів? А чи щось іще складніше? Годі було визначити. Згадалися мами Тамари слова: «Бува найдужче приболить, коли в сказаному є щось від правди». Кортіло сказонути щось нице. Відплатити ударом. Та він тільки сплів пальці рук водно.

— Чи важить те, що ви робите?

— Що саме?

— Репортажі? Розповідання людям про всяку всячину. Чи має це яку силу?

— Звісно, має.

— І те, як ви використовуєте оту силу, також. Я не стверджую, ніби ми правильно вчинили, ховаючи те протомолекульне питання під килимок. Тільки наголошую, що розказувати всім про це — й надто нині, коли воно, хоч би що в дідька то було, й досі коїться, — це гірше. Коли ми були