Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

лютого, але вона ще й приховувала хрестоподібні шрами на обох передпліччях, які й досі жахали своїм фіолетово-червоним відтінком, а завдяки тому, що Фергюсона звільнили від фізкультури допоки лікар не оголосить про його повне одужання, йому не доводилося роздягатися в душі перед своїми однокласниками, і тому ніхто з них не бачив шрамів, доки вони не побіліли й не стали майже невидимими.

За допомогою оцих хитрощів Фергюсону вдалося дещо полегшити свої страждання, але йому все одно було важко, як важко буває повернути до крамниці пошкоджений товар (саме так висловився один з його колишніх товаришів по бейсбольній команді, чиї слова Фергюсон випадково підслухав), і хоча його друзі та вчителі одностайно співчували йому й намагалися не витріщатися на ліву руку в рукавичці, не всі у школі були його друзями, і ті, хто активно висловлював йому свою антипатію, потайки зловтішалися, вважаючи, що зарозумілий та бундючний Фергюсон зазнав заслуженого покарання. Він сам був винуватий в тім, що багато людей відвернулися від нього протягом кількох останніх місяців, бо він сам від них відвернувся, коли почав зустрічатися з Емі й відхиляти запрошення на суботні вечірки і майже не з’являючись в компаніях по неділях, тому популярний маленький хлопчик, чиї чорно-білий та кольоровий портрети і досі стояли у вітрині «Роузленд Фото», перетворився на парію, на аутсайдера. Практично єдиним, що зв’язувало його зі школою, була бейсбольна команда, а тепер, коли з бейсболом довелося розпрощатися, Фергюсон став почуватися так, наче всі розпрощалися з ним. І хоча він ходив до школи кожного дня, з кожним днем його ставало там все менше і менше.

Попри відчуженість, у нього й досі залишалося кілька друзів, кілька людей, до яких йому було не байдуже, але окрім тупуватого Бобі Джорджа, з яким вони колись передивлялися старі примірники журналу «Нешнл Джіогрефік» у пошуках фотографій оголених жінок, тих, до кого йому було по-справжньому не байдуже, було дуже мало, а чому він продовжував дружити з Бобі, Фергюсон і сам не міг собі пояснити – не міг пояснити аж до того вечора, коли він повернувся з Вермонту, і Бобі прийшов до нього додому привітати з поверненням. Коли Бобі побачив Фергюсона без рукавичок, без шапочки і без светру, він хотів був щось сказати, але затнувся й розплакався, а Фергюсон, спостерігаючи, як його друг не стримався й розридався спонтанним фонтаном інфантильних сліз, збагнув, що Бобі любив його більше, аніж будь-хто в усьому містечку під назвою Монклер. Всі решта його друзів співчували йому, а плакав один лише Бобі.

Заради того ж Бобі Фергюсон пішов після уроків на одне з тренувань у приміщенні – подивитися, як відпрацьовують свої навички подавач та приймач. Йому було психологічно важко стояти в отому лункому спортзалі, дивлячись, як м’ячі то опинялися у рукавичці приймача, то скакали по дерев’яній долівці, але Бобі збирався розпочати той сезон саме як подавач, і тому попросив Фергюсона поглянути, чи покращився його кидок за останній рік, а якщо не покращився, то підказати, що саме він робив не так, як слід. На ті двогодинні тренування до спортзалу пускали лише бейсболістів, і хоча Фергюсон вже не був гравцем команди, за ним і досі зберігалися певні привілеї, які надав йому тренер Мартіно, чия реакція на його каліцтво виявилася значно менш стриманою, аніж уявляв собі Фергюсон. Тренер не став, як зазвичай, стримувати емоцій, а гучно вилаявся, клянучи оту «сучу прокляту аварію» і сказавши Фергюсону, що він був одним найкращих гравців, яких йому коли-небудь доводилося тренувати, і що очікував від нього великих здобутків протягом двох останніх шкільних сезонів. І майже відразу заговорив про те, що Фергюсону слід перекваліфікуватися на подавача. З таким сильним кидком, як у нього, сказав містер Мартіно, з нього мав вийти добрий подавач, і тоді всім будуть «до сраки» і його середні показники і кількість вдало відбитих м’ячів. Тож якщо зараз починати вже запізно, то чом би не розпочати наступного року? А тим часом протягом поточного сезону Фергюсон міг би залишатися в команді на правах неофіційного помічника тренера – проводити заняття із загальної фізичної підготовки та напрацювання гравцями необхідних навичок, обговорювати з ним стратегію, сидячі на лавці під час гри. Звісно, якщо буде на те його бажання. І хоч як не хотілося Фергюсону пристати на пропозицію містера Мартіно, він розумів, що не зможе цього зробити, бо йому буде нестерпно бути в команді і насправді не бути в ній, йому не хотілося бути таким собі талісманом, який підбадьорюватиме інших. Тому він подякував містеру Мартіно та ввічливо відмовився, пояснивши, що він іще до цього не готовий, і ветеран Другої світової війни, старший сержант, який брав участь в Арденській битві та визволенні Дахау, поплескав Фергюсона по плечу та побажав йому всього найкращого. А потім, на завершення теми бейсболу, тренер Мартіно востаннє потиснув Фергюсону руку і сказав: «Єдина незмінна річ у цьому світі – це гівно, мій хлопчику. Ми всі щодня ходимо в ньому по коліна, але інколи воно сягає нам по пояс, і тоді ми змушені боротися, щоби вибратися з нього і рушити далі. Рушай далі, Арчі, я поважаю твоє рішення, але якщо ти раптом зміниш свою думку, то знай, що двері для тебе завжди відчинені».

Сльози Бобі Джорджа та «завжди відчинені двері» Сола Мартіно. Дві гарні речі у світі суцільно поганих речей, Фергюсон дійсно мав рушати далі, і він вже встиг пройти певну відстань того ж дня, коли попрощався з тренером, і не мало значення, у вірному напрямку він пішов, чи у хибному, бо найголовнішим щодо «завжди відчинених дверей» було одне: що б не трапилося з ним у майбутньому, він ніколи не забуде зворушливих та промовистих слів містера Мартіно про всеосяжну й незбориму силу гівна.

До кінця зими Фергюсон здебільшого намагався триматися наодинці, щодня вирушаючи зі школи прямо додому, інколи в авто з кимось зі старшокласників, інколи – проходячи двадцять хвилин пішки. В ті дні вдома нікого не було, а це означало, що в будинку було тихо, а саме тишини найбільше хотілося йому після шести з половиною годин у школі, оглушливої й всеосяжної тишини, яка давала йому змогу оговтатися після тяжкого випробування – виставляти своє зарукавичене й зашапковане тіло перед двома тисячами інших тіл, які заповнювали коридори й класи протягом отих шести з половиною годин, тому для Фергюсона не було нічого кращого за можливість знову поглинути в самого себе і щезнути геть. Його батьки приходили додому о