Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Ну що? — спитав Ларрі.

У Стю було дуже стурбоване обличчя. Він поклав записник на стіл і сів. Френ почала наливати йому каву, але він похитав головою і зупинив її руку.

— Ні, дякую, люба, — він подивився на Ларрі відсутнім, розсіяним поглядом. — Усе прочитав, тепер голова болить як чортяка. Не звик по стільки читати. Остання книжка, яку я за одним разом прочитав, була про кролів. «Вотершипський пагорб». Племінникові купив і просто зачитався…

На мить він замовк, замислився.

— Я читав теж, — сказав Ларрі. — Класна книжка.

— То там жили собі кролики, — переказував Стю, — і все в них було кльово. Повиростали великі, вгодовані і завжди мешкали на одному й тому самому місці. Щось сталося незрозуміле, але ніхто з кролів не знав, що не так. Наче й знати не хотіли. Тільки… тільки… там, цей, був фермер…

Ларрі продовжив.

— Він не займав того місця, де кролики жили, щоб можна було коли заманеться там кроля зловити в суп. Чи, може, на продаж. Одне слово, він ніби мав свою маленьку кролячу ферму.

— Так. І там був один кролик, Срібний, і він там вірші складав про блискучий дріт — про сильце, яким їх ловив фермер, щось таке. Яким фермер їх ловив і душив. Срібний про таке вірші складав, — він похитав головою: повільно, втомлено, скептично. — Оце його мені Гарольд нагадує — кроля Срібного.

— Гарольд хворий, — сказала Френ.

— Так, — Стю закурив. — І небезпечний.

— Що ж нам робити? Заарештувати його?

Стю постукав по книзі.

— Він і Кросс планують учинити щось таке, від чого їх радо зустрінуть на заході. Тільки тут не сказано, що саме.

— Тут згадується багато людей, у яких він, прямо скажемо, не закоханий, — мовив Ларрі.

— Ми його заарештуємо? — знову спитала Френ.

— Навіть не знаю. Хочу про це з рештою Комітету поговорити. Що в нас завтра ввечері, Ларрі?

— Ну, там будуть дві частини — громадські справи і приватні справи. Бред хоче поговорити про свій Загін вимикачів. Ел Банделл попередньо доповість про Юридичний комітет. Ану ж бо… Джордж Річардсон — про роботу клініки в «Дакота-Ріджі», потім Чед Норріс. А потім вони розійдуться і ми лишимося самі.

— А якщо ми попросимо Ела Банделла лишитись і розкажемо про історію з Гарольдом, ми можемо бути певні, що він утримає язик за зубами?

— Я переконана, — сказала Френ.

Стю нервово сказав:

— Якби тут Суддя був. Я так до нього прив’язався.

Якусь мить вони помовчали, подумали про Суддю, про те, де він зараз. Знизу почулася «Сестра Кейт» у виконанні Лео — у нього виходило, як у Тома Раша[125].

— Але якщо треба Ела, то треба. Я все одно бачу тільки два варіанти. Нам потрібно зробити, щоб ця парочка опинилася поза справами. Але, чорт, не хочеться ж їх і в тюрму саджати.

— То що залишається? — спитав Ларрі.

І відповіла Френ:

— Вигнання.

Ларрі розвернувся до неї. Стю поволі кивав, дивлячись на свою цигарку.

— Просто вигнати? — спитав Ларрі.

— Обох, — мовив Стю.

— А Флеґґ їх так забере? — спитала Френні.

Стю звів на неї очі.

— Люба моя, це не наш клопіт.

Вона кивнула й подумала: «Гарольде, як же мені не хотілося, щоб усе так скінчилось! Ніколи-ніколи я не хотіла, щоб отак вийшло».

— Є припущення, що вони могли задумати? — спитав Стю.

Ларрі знизав плечима.

— Тут варто всіх у Комітеті спитати, Стю. Але дещо мені на думку спадає.

— Наприклад?

— На електростанції — саботаж. Спроба вбити вас із Френні. Це перше в голові.

Френ сиділа бліда, розгублена.

Ларрі продовжував.

— Хоча він такого прямо не каже, мені думається, що коли він пішов шукати матінку Ебіґейл із тобою та Ральфом, то сподівався опинитися з тобою сам-на-сам і вбити тебе.

Стю сказав:

— У нього була нагода.

— Може, він злякався.

— Припиніть, будь ласка, — мляво попросила Френ.

Стю встав і пішов до вітальні. Там стояло радіо на автомобільному акумуляторі. Трохи подумавши, він вийшов на зв’язок із Бредом Кічнером.

— Бреде, привіт, старий! Це Стю Редман. Слухай. Зможеш кількох людей знайти, щоб сьогодні вночі постерегли електростанцію?

— Можу, — відгукнувся Бред, — але з якої речі?

— Ну, це делікатна справа, Бредлі. До мене дійшло, що там дехто дещо може нашкодити.

Бред у відповідь вилаявся по-чорному.

Стю кивнув до мікрофона, злегка всміхаючись.

— Я знаю, що ти відчуваєш. Але тільки на цю ніч і, може, на завтрашню, наскільки я знаю. А тоді, гадаю, все розрулиться.

Бред сказав, що в межах двох кварталів може прикликати дванадцятьох людей з Енергетичного комітету, і кожен з них буде готовий будь-якому саботажнику яйця повідривати.

— Річ Моффат щось надумав?

— Ні, не Річ. Слухай, я з тобою поговорю, окей?

— Добре, Стю. Я варту виставлю.

Стю вимкнув передавач і повернувся в кухню.

— Люди дають тримати будь-що в секреті. Мені це й страшно трохи, знаєте. Має рацію старий лисий соціолог: якби ми хотіли, могли б зробитися тут королями.

Френ узяла його за руку.

— Я хочу, щоб ви мені дещо пообіцяли. Обидва. Обіцяйте, що ми це вирішимо раз і назавжди завтра ввечері. Я просто хочу, щоб усе скінчилося.

Ларрі кивав.

— Вигнання. Так. Це мені на думку не спадало, але ж це може бути найкращий варіант. Ну я зараз Люсі з Лео заберу та підемо додому.

— Завтра побачимося, — сказав Стю.

— Ага, — він вийшов.

——

О четвертій ранку 2 вересня Гарольд стояв на краю амфітеатру «Світанок» і дивився вниз. Місто лежало там чорною канавою. За його спиною в маленькому двомісному наметі, що його вони разом з іншим похідним начинням прихопили, тікаючи з міста, спала Надін.

«Але ми повернемося сюди. На танках».

Проте в глибині душі Гарольд у цьому сумнівався. Темрява сиділа в ньому не на один лад. Ці падли вкрали в нього все — Френні, самоповагу, потім щоденник, тепер — надію. Він відчував, як опускається на дно.

Вітер був сильний, він ворушив його волосся, смикав брезент намету з кулеметним торохкотінням. За його спиною Надін стогнала вві сні. Страшно стогнала. Гарольд подумав, що вона так само розгублена, як і він, — може, їй навіть гірше. Людина, що бачить щасливі сни, не видає таких звуків.

«Але я можу зберігати глузд. Можу. Якщо піду назустріч тому, що буде, з ясною головою, це вже дещо. Так, дещо».

Йому було цікаво, чи вони зараз там — Стю і його дружки, — чи оточують