Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Ти ще пам'ятаєш себе до мене?

© Варвара Любомирова

- Щоразу, коли я тебе бачу... - шепочу задушено, торкаючись губами гарячої шкіри під його підборіддям - моє улюблене місце. Так би й залишилася. Назавжди. - Щоразу мені здається, що я вмираю.

По всьому тілу носяться мурашки, але всередині мені дуже жарко стає.

- Оживай, - сильний різнотональний голос Бойки тремтить майже так само, як і мій. Руки міцніше стискають. Притискають, як найдорожче. Я його - з тією ж силою. - Рідна.

Вбираю його тепло, запах, емоції. Усе, що дає. Довго з місця зрушити не можемо, просто тому що не здатні розліпитися. Стоїмо і втискаємося одне в одного. Ніде, ні з ким і ніколи мені не буде краще.

- Ти без куртки, чи що? - із запізненням зауважує Кір.

Розумію, у мене самої мозок видає гальмування.

- Не хотіла світитися на камерах. У толстовці не так виділяючись.

- Пішли скоріше тоді.

Щойно нам вдається роз'єднатися, біжимо в машину. Але й там, щойно двері зачиняються, спрямовуємося одне до одного. Бойка тягне мене через консоль до себе на коліна. Я, кидаючи капці, подаюся і обхоплюю його ногами. 

- Як у тебе справи? - запитує, нишпорячи по моєму обличчю поглядом.

Його це справді хвилює. Можливо, навіть турбує. Зчитую, бо сама точно так само про нього турбуюся. 

- Усе добре, - видихаю, не припиняючи гладити його руками. Лоб, брови, вилиці, підборіддя. Вбираю візуально і тактильно. - А в тебе?

- Теж порядок, - каже, не відриваючи від мене погляду. Як же він дивиться! Обпікає не хтивістю, а божевільною потребою. Я здригаюся і пливу. - Сумував. Дідько. Пиздець. Люблю, - рубає уривчасто.

- І я тебе люблю, Кириле. Дуже-дуже сильно. Весь час думаю про тебе... Тільки про тебе! Вночі і вдень.

- Так само, Центуріоне, - сипло видихає Бойка. - У мене так само. До втрати пульсу, киця... Моя киця... Рідна...

Останнє майже в губи мені видихає, але ще не цілує.

- Твій батько... Козел... Вибач... - шепочу швидко, щоб встигнути поділитися останніми новинами. - Придумав раптом, щоб я взяла ваше прізвище. Сім'ю зміцнює, уявляєш?!

Кір завмирає. Усім тілом напружується і навіть мене надто сильно стискає.

- Не здумай, - висікає жорстко. - Чуєш мене? Не смій так робити! Бойко станеш тільки через мене, - заявляє зі своєю характерною впертістю.

Таке напруження видає, здається, що навіть повітря тріщить.

- У якому сенсі? - гублюся я.

- У тому самому.

Здогадуюся, звісно, до чого веде. І раптом так ніяковію, що більше нічого уточнювати не наважуюся. Радість не просто груди затоплює, всю мене охоплює.

- Ти, напевно, мене теж дуже-дуже любиш, - видихаю, щойно вдається відновити дихання. 

- Ти ще сумніваєшся? - здається, що сердиться.

- Іноді.

- Не сумнівайся, - вимагає у своїй звичайній манері. - Ніколи.

- Постараюся... Буду старатися, Кір... Буду... А ти... Поцілуй мене, будь ласка... Ну ж бо... Будь ласка...

Бойка скорочує відстань. Невагомо треться своїми губами об мої - пеститься. А потім притискається і завмирає. Перекачуючи цим контактом усі свої почуття в мене. Я приймаю. У грудях усе горить, колишеться і потріскує - прокидається жар-птиця.

- Цілуй же мене, благаю... - шепочу, щойно натиск слабшає, і між нами вклинюється повітря. Ковзаю долонями по потилиці, прочісую пальцями короткий їжачок. - Благаю, Кір...

Він видає якийсь здавлений і хрипкий звук, гладить руками мої плечі, забирається у волосся, стискає і, звісно ж, цілує. Перші ривки, як завжди, жадібні й безконтрольні. Ніякої вульгарності. Такі ласки не ведуть до сексу. Так виражається пекуча туга і вгамовується відчайдушна потреба. Нас розриває від болю і скручує від задоволення. Довгі хвилини більше нічого й не треба. Тільки відчувати смак, кружляти язиками, заявляти свої права, пеститися. Лише багатьом-багатьом пізніше цього стає недостатньо. Тоді руки забираються під одяг, торкаємося вже інтимно.

"Киця, ти ж мене сама ніколи не чіпала... Член мій не чіпала... Ніколи не чіпала... Чому?"

Довго в голові сиділи ці слова Бойки. Напевно, всі два тижні раз у раз спливали. Намагалася зрозуміти, чому не торкалася ніколи так, як він каже. Окрім тієї дурманної, дещо дивної близькості перед аварією, коли Кір схопив мою руку і буквально змусив себе торкатися, справді не наближалася до нього там... Гладила плечі, груди, руки, прес, але нижче не спускалася. Він завжди все робив сам. Мені було достатньо відчувати його всередині себе. Але після цих запитань задумалася і спіймала себе на тому, що хотіла б доторкнутися. З кожним днем розгоралася ця потреба. Я... Уявляючи це, я навіть пестила себе. Задоволення було таким сильним, що стало майже нав'язливим. Тож сьогодні, щойно Кір здвигає водійське крісло назад, тягнуся до його паска. Розстібаю, швидко вивільняю ґудзик і смикаю блискавку. Із палаючим у грудях серцем вслухаюся в те, як Бойка голосно й уривчасто дихає, а потім, коли справа доходить до білизни, різко припиняє. В очі йому дивитися поки що ніяковію, притискаюся щокою до його щоки і пірнаю долонею в боксери. Пауза в легеневій вентиляції обривається - разом надсадно вдихаємо. А секундою пізніше, коли природне кисневе голодування вгамовано, так само в унісон протяжно стогнемо.