Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Притискаючи телефон до грудей, падаю на подушку. Кілька секунд чи то беззвучно ридаю, чи то таким дивним, судомним чином ковтаю повітря. Сама не розумію. Лише через кілька хвилин, докладаючи зусиль, беру себе в руки. Голосове записувати не ризикую. Не довіряю зараз собі. Тому набиваю текстове.

Варвара Любомирова: Прямо зараз?

Кинувши погляд на лічильник годинника, відсторонено відзначаю час: година сорок три.

kb asf: Так.

kb asf: У мене є ключі від аварійного виходу. Буду тебе там чекати.

Варвара Любомирова: О котрій приблизно?

kb asf: Хвилин за п'ятнадцять.

Варвара Любомирова: Добре.

Дивно, коли божеволієш і сам це розумієш, страху не виникає. Навпаки, останні тріпотіння основоположних інстинктів добиває якась одержима рішучість.

У себе в кімнаті не одягаюся. Скидаю необхідний мінімум у пакет і як є, у піжамі, залишаю спальню. Іду начебто в бік душових, але, минувши камери, виходжу на сходову клітку. Іду неквапливо, щоб не створювати зайвого шуму. Дійшовши до останньої сходинки, переодягаюся, насуваю на обличчя капюшон великої безформної толстовки і тільки після цього виходжу в коридор. Поки вмикається світло, крокую спокійно. Але біля дверей аварійного виходу втрачаю самовладання. Знову мене розбиває шалене хвилювання і стрясає велике тремтіння. Зі скопом задушливих емоцій - від страху до ейфорії - намацую ручку і після рваного вдиху тисну її до підлоги. Шумно видихаю, коли та піддається, і, буквально вивалюючись на вулицю, влітаю Бойці в груди.