Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Тоді тебе точно не виберуть, Переґріне Туку! — подав голос Ґандальф, зазирнувши у вікно, розташоване низько над землею. — Та ви всі даремно хвилюєтеся. Наразі ще нічого не вирішено.

— Нічого не вирішено! — скрикнув Піпін. — Що ж ви всі там робили? Стільки годин просиділи за зачиненими дверима!

— Розмовляли, — сказав Більбо. — Ми мали багато про що поговорити, і кожен дізнався щось несподіване для себе. Навіть старий Ґандальф. Як на мене, Леґоласові новини про Ґолума навіть його захопили зненацька, хоча він і бровою не повів.

— Помиляєшся, — відповів Ґандальф. — Ти був неуважний. Я вже чув про те від Ґвайгіра. Якщо хочеш знати, то єдиними справжніми «несподіванками», як ти висловився, були ви з Фродо, тільки мене вони не здивували.

— Ну, круть чи верть, — сказав Більбо, — а ми не вирішили нічого, крім того, що вибрали бідолашних Фродо та Сема. Я постійно боявся, що саме до цього й дійде, якщо не візьмуть мене. Та, коли запитаєте в мене, то я вам скажу: Ельронд вирядить у дорогу численний загін, щойно надійдуть донесення. Вони вже вирушили, Ґандальфе?

— Так, — відповів чарівник, — кількох розвідників уже вислано. Ще більше вийде звідсіля завтра. Ельронд виряджає ельфів на розвідку, вони зустрінуться з блукачами та, можливо, з народом Трандуїла в Морок-лісі. Араґорн пішов із Ельрондовими синами. Нам доведеться прочесати багато миль усіх довколишніх земель, перш ніж ми зробимо бодай крок. Отож, радій, Фродо! Тобі, мабуть, таки випаде довге перебування в Рівендолі.

— Ет! — спохмурнів Сем. — Ми діждемося тут хіба що настання зими.

— Цьому годі зарадити, — сказав Більбо. — І це почасти твоя провина, Фродо, хлопчику мій: адже ти наполіг дочекатися мого дня народження. Усе ніяк не можу заспокоїтися — дотепний спосіб його вшанувати. Це не той день, коли я волів би впустити С.-Т. до Торбиного Кута. Та справи ось які: ви не можете чекати аж до весни і не можете вирушити в путь, доки не надійдуть донесення.

Коли зима лютує-мчить,

аж камінь по ночах тріщить,

дерева голі, тьма в воді —

хто в Нетрі побіжить тоді?

Та, боюся, такий уже ваш талан.

— Боюся, що так, — відказав Ґандальф. — Ми не можемо вирушати, доки не вистежимо Вершників.

— А я гадав, що всі вони потопились у тому вирі, — озвався Мері.

— Так просто Примар Персня не знищити, — сказав Ґандальф. — У них — сила їхнього господаря, вони вистоять або впадуть разом із ним. Сподіваймося, що всі їхні коні загинули, а самі вони позбулися своєї машкари, тому на деякий час стали менш небезпечними, проте це варто з’ясувати достеменно. А поки що тобі слід спробувати забути про клопоти, Фродо. Не знаю, чи зможу бодай чимось допомогти, однак дещо прошепочу-таки на вухо. Один тут сказав, що хтось із товариства мусить мати голову на плечах. І він мав рацію. Гадаю, я подамся з вами.

Фродо так зрадів, почувши цю звістку, що Ґандальф зліз із підвіконня, на якому сидів, зняв капелюха й уклонився.

— Я сказав лише: Гадаю, що подамся з вами. Наразі нічого не вирішено. У цій справі багато важать слова Ельронда і твого друга Бурлаки. І це нагадало мені, що я хотів побачитися з Ельрондом, а тому мушу йти.

— Скільки, на твою думку, мені доведеться ще бути тут? — запитав Фродо у Більбо, коли Ґандальф пішов.

— Ой, не знаю. Я не вмію рахувати дні в Рівендолі, — відповів Більбо. — Досить довго, напевно. Ми матимемо не одну нагоду гарненько побалакати. Можливо, ти допоможеш мені з цією моєю книгою і з тим, із чого розпочнеться наступна? Ти не думав, бува, як можна завершити книгу?

— Авжеж, я маю напохваті кілька варіантів, але всі вони похмурі та неприємні, — мовив Фродо.

— Е, ні, так не годиться! — заперечив Більбо. — Книжки повинні закінчуватися добре. Як тобі оце: І вони осіли і щасливо жили разом відтоді й довіку?

— Гарно, та ледве чи до цього коли-небудь дійде, — сказав Фродо.

— Ах! — озвався Сем. — Але де вони житимуть? Ось про що я частенько замислююся.

Гобіти ще трохи потеревенили, поміркувавши про колишні подорожі та про небезпеки, які ще чигають попереду; проте таку вже властивість мала земля Рівендолу, що невдовзі всі страхи і турботи повилітали їм із голів. Майбутнє — добре чи погане — не те, щоби забулось, але втратило вплив на теперішнє. Здоров’я та надія міцніли в них, вони втішалися кожним щасливим днем, насолоджувалися кожною стравою, кожним словом і кожною піснею.

Так і збігали дні, й усі вони починалися ясним погожим світанням і завершувалися прохолодним прозорим вечором. Осінь, однак, швидко минала; золотаве світло поволі перетворювалося на блідо-срібне, найчіпкіше листя облітало з голих дерев. Холодний вітер із Імлистих Гір почав дмухати на схід. Любий мисливцям осінній повний Місяць, дедалі округлювався в нічному небі, відлякуючи дрібні зірки. Проте низько в небі на Півдні червоно сяяла одна зоря. Щоночі, відколи Місяць знову почав худнути, вона сяяла все ясніше та ясніше. Фродо бачив її зі свого вікна, у глибині небес, палахку, мовби недремне око, що світилося понад деревами на краю долини.

Гобіти пробули в Ельрондовому домі майже два місяці: листопад із його останніми осінніми звуками відійшов, і вже поволі минав грудень, коли нарешті почали повертатися розвідники. Дехто з них ходив на північ: понад витоки Сиводжерельної на Етенські Пустища; інші мандрували на заході й із допомогою Араґорна та блукачів дослідили терени вздовж Сіряниці аж до Тарбада, де стародавня Північна Дорога перетинала ріку поблизу зруйнованого міста. Багато хто подався на схід і на південь; частина з них потому перебралася через Гори і потрапила до Морок-лісу, інші подолали прохід біля витоків Ірисової Ріки і спустились у Дикий Край, пройшли Ірисовими Луками та невдовзі дісталися до Росґобеля — давньої Радаґастової оселі. Радаґаста не було вдома, тож розвідники повернулися назад через високий перехід, який називався Брама Червонорогу. Ельрондові сини, Еладан і Ельрогір, повернулись останніми; вони здолали чималий шлях, спустившись Срібножилою