Читати книгу - "Людолови Том 1"

Сонце іскрилося на свіжих заметах. Наче спали між деревами горбасті білі ведмеді. Михайлик навмисно біг боковою стежкою. Яке щастя! Замість злого й пильного отця Baciaна, сидить біля брами старий одноокий отець Ієронім. Треба як-небудь збутися його. І, сам дивуючись із своєї вигадки, крикнув воротареві, спритно удаючи архімандритового келійника:

— Отче Iєpоніме! Отець архімандрит кличуть! Швидше, бо вони дуже гніваються! Архімандрит Ісайя Копинський був гроза всьому монастиреві. Боязкий отець Ієронім схопився з місця, запинаючи стару рясу.

— Зараз! Посидь тут замість мене! — крикнув він, не дивлячись на келійника. І злякано побіг підтюпцем, незграбно кидаючи важкими чобітьми. А келійникові тільки того й треба. Не скидаючи підрясника, прослизнув він за браму й кинувся до бернардинів. І, тільки минувши Ратушний майдан та помітивши гостроверхі вежі й готичні брами бернардинів, забіг до першого двору, скинув із себе огидний підрясник і в самому каптані сміливо підійшов до воротаря.

— Нєх бендзе Єзус Кристус похвальоний! — кинув він по-польському.

— Нa вєкі вєкув! — нахилив голову жовтий, як лимон, бернардин із запалими лицями і великим гострим носом. — До кого ти, mі fili?.

— До патера Алоїзіуша. Від онуків пана короннего гетьмана, — відкарбував по-польському Михайлик, тремтячи з холоду й жаху, що воротар почне допитуватись, і тоді виявиться, що він не говорить по польському.

Але бернардин був не з балакучих.

— Праворуч. Оця кам'яниця. Там кожен покаже його келію, — хитнув він, привітно посміхнувшись. — Тільки швидше, бо зараз ударять до пізньої меси і патер піде до костьолу.

Михайликові не треба було повторювати. Як блискавка, промчав він стежкою і злетів сходами. Гладкий келійник указав йому потрібні двері, і за мить Михайлик ридав на грудях улюбленого вчителя.

— О падре, падре![200] Вони мене катували, як перших християн за Нерона, — тремтячи, белькотів він крізь сльози. — Я втік. Сховайте мене, врятуйте! Я більше не можу. Краще вмерти!

— Заспокойся, дитино моя, — твердив Алоїзій, збентежений і розгублений таким поривом.

Оце так історія! Через Михайликову втечу може зчинитись чимало прикростей. І, щоб виграти час і вигадати, що робити, він повів хлопчика до покою і стиснув його сині від холоду руки.

— Що з тобою, мій любий? Ти весь замерз. Невже ти втік у самому каптані?

— Так, падре! Тобто я накинув той жахливий смердючий підрясник… Я кинув його тут, в сусідньому дворі. Я так боявся, щоб мене не впізнали.

— Сідай біля груби і випий гарячого молока, — заметушився Алоїзій. — Я боюся, щоб ти не захворів.

Коли хлопчик випив великий кухоль молока і добре нагрівся, Алоїзій сів поруч, і Михайлик, часто перериваючи себе схлипуваннями і зітханнями, розповів йому, як нагримала на нього мати в день його народження, як заборонила відвідувати Жолкевських, як тримала його в зачині і як перехопили листа, що надіслав він своєму вчителеві.

— Але ж я нічого не написав про нашу таємну згоду, — захлинався Михайлик. — Я тільки благав вас прийти до мене, падре. А мама так образливо говорила про вас… Мені навіть соромно повторити… Вона тримала мене, як в'язня, наказала челядникам — чуєте, падре! — хлопам — стежити за кожним моїм кроком… І спалила граматику і всі зошити… Їй усе здавалося, що в них сидять чорти… А за кілька день кир Єлисей прислав мені нового вчителя, але я так плакав, так репетував, що мама дала мені спокій… А потім мене віддали до братської школи. Я чув, як дидасколи говорили, що ви в Мотовилівці. Я так молився, так чекав на ваше повернення… О падре, як я страждав!.. А вони мене принижували… Мене, шляхтича, маршалкового сина… Мені довелося сидіти на лаві поруч смердючого хлопа, крамаренка! Він нічого не тямив з латини, але в нього такі кулаки, і він так б'ється… Першого ж дня він мене побив до крові і, замість покарати його, нас обох було побито різками за бійку. Мене, мене разом із ним! Та хіба вони щось тямлять, ці хлопські дидасколи?! Вони мені доводять, ніби хлоп і пан — рівні. Кажуть, ніби апостоли були звичайні рибалки, а самі ходять перед мамою, як муштровані цуцики, на задніх лапах і, як цуцики, лижуть її руки за подарунок. Я їм просто сказав, що вони хами, і коли б не мама, — то ніякої школи не було б. Вони мало не луснули з люті… А потім повели до отця Іова і знов били різками, щоб я «забув того біса гордині», — перекривив дидасколів Михайлик, — і знов кляли вас і звали підлим єзуїтом і змієм-спокусником…

— Бідний хлопчику мій, нещасна замордована дитинка, — пестив хлопчика єзуїт, удаючи, ніби терпить образи лагідно, як мученик, а в думках скипаючи з люті.

— Ні, падре, це ще не все! — захлинався. Михайлик. — Вони змушували мене вчити цю кляту хлопську мову і читати по-слов'янському. Та хіба можна розібрати всі їх юси й літери, що скидаються на павуків!.. Тоді вони посадили мене на останню лаву з найгіршими учнями… А на латині отець Іов завжди ставив мене за приклад. Тоді я образився і сам повернувся на першу лаву. Іов прогнав мене з місця. Я крикнув йому, що це несправедливо, бо латина — найголовніша з наук. Він смикнув мене за вухо і витяг на середину класу, побив лінійкою по пальцях і вигнав на останню лаву, а вчора… вчора…

Тут Михайлик не витримав і розридався.

— Вчора надійшла моя черга… Мені наказали прийти рано-рано до класу, запалити грубу, замести й помити підлогу… Наказали, як смердючому хлопові, як хамові… Я… я пообіцяв книш одному з Баличиних хлопців, щоб він прибрав за мене. Він згодився, а дидасколи не дозволили… Вигнали його й привели мене… А ввечері мене знов було бито. Подивіться, падре, вся спина — в кривавих шрамах. О падре, я вирішив умерти! Я вирішив кинутися в ополонку, якщо бог не врятує мене від цього пекла!.. І ось дізнався, що ви тут. Це ж чудо!.. Чудо!.. Тільки, падре, не женіть мене! Прийміть до вашої святої церкви! З вами я згодний на все, навіть… груби палити й мити підлогу, аби не повертатися до них.

Михайлик увесь дрижав. Очі гарячково палали.

«Що робити? — вагався патер. — Доведеться мати справу з судом за викрадання хлопчика, бо ніхто не повірить, що він утік з власної охоти, а Михайликові сльози й викази не