read-books.club » Дитячі книги » 100 чарівних казок світу 📚 - Українською

Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

226
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "100 чарівних казок світу" автора Афанасій Фрезер. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 109 110 111 ... 157
Перейти на сторінку:
товариша зиськати.

Зострівся з Самійлом.

– Зділай милость, Петровичу Самійло, – каже Остап, – іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі.

– Та чи зумію лишень, – каже Самійло, – зроду не був у сім ділі.

– Та воно не трудно, – каже Остап, – я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й закінчаєм діло, зап'ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають!

– Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою, – сказав Самійло і потяг додому.

Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.

Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.

Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.

– Та у нього чимало є чого, – каже перший староста.

– Де-то чимало? – каже підбрехач. – У нього усього є багацько.

– Єй волики.

– Та які волики? Таки настоящі воли.

– Єй овечата, – почина перший староста.

– Та які овечата? Таки настоящі вівці, – підбрехує Самійло.

– Єй хатина.

– Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна.

– І у господарстві не дуже кому дає волі.

– Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить.

Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок.

– От, коли знаєте, Пархім, – сказав Остап.

– Терешкович, Понура, – договорив Самійло.

– Е! Себто той кривий на ногу? – спитала мати Хіврина.

– Та він так, трошки, храма на одну ногу, – сказав перший староста.

– Де-то храма? І не на одну, а він і обома не здужа ходити, – підправив підбрехач.

– Та трохи чи не косий? – пита батько Хіврин.

– Та так, косенький, на одно око, – каже староста.

– Де-то вже на одно? І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить, – доповнив підбрехач.

– Та він щось горілку часто вжива? – питається батько.

– Так, вип'є потрошку, коли та коли, – каже Остап.

– Де-то вже коли та коли? Таки повсякдень, і таки не потрошку, а п'є, поки звалиться.

– Та, кажуть, щось там нашкодив, так чи не буде йому біди? – допитується батько.

– Яка там біда? Може, провчать трошки, – сказав староста.

– Як то можна трошки? Його так гарно кат кнутом попоб'є та й на Сибір зошлють, – закінчив підбрехач…

Після такої розмови що батькові та матері Хівриним робити? Випровадили нечестю старостів і трохи чи й не позивали ще за бешкет, що за такого жениха приходили сватати їх дочку. А на парня пустили славу, що й повік не збув!

Дуже недобре діло брехати!

Микола Гарін-Михаиловський

Книжка щастя

Була колись на світі (а може, є ще й досі) маленька, потерта, брудна книжка. У цій книжці була прихована чарівна сила. Хто брав її в руки, той робився добрим, веселим, гарним, і головне – той починав любити всіх і лише й думав про те, як би й усім було так само добре, як і йому. Купець не обдурював більше, багатий дбав про бідних, великий пан більше не думав, що він не помиляється і що в його голові може вміститися весь світ. І все тому, що той, хто тримав чарівну книжку, любив у цю хвилину інших більше, ніж себе. Але коли книжка раптом випадала з рук того, хто тримав її, він знову починав думати тільки про себе і нічого більше не хотів знати. І якщо книжка ще раз потрапляла на очі, її відкидали ногами, а то й за допомогою щипців кидали у вогонь. Книжка неначе згоряла, всі заспокоювались, але оскільки книжка була чарівна, то вона згоріти ніколи не могла і знову потрапляла комусь на очі.

Одного разу було веселе свято. Усі, хто міг, раділи. Але маленький хворий хлопчик не радів. Його завжди мучили всякі хвороби, і давно вже весь світ здавався йому аптекою, а всі незнайомі люди лікарями, які зненацька почнуть силою напихати його різними гіркими ліками.

Ніхто цього не любить, і ось чому хлопчик, тоді як усі діти веселилися, йшов, гуляючи зі своєю нянею, такий же сумний і нудний, як і завжди. У нього була велика важка голова, яка перетягувала його, і тому йому легше було дивитися вниз, і, можливо, внаслідок цього він і побачив маленьку брудну книжку. І хоча няня й тягла його за руку вперед, він усе-таки наполіг на своєму й підняв книжку

Він тримав її, і що міцніше притискав до себе, то веселіше ставало у нього на душі. Коли він прийшов додому й побачив маму, він закричав радісно: «Матусю!» – і побіг до неї. І хоча дорогою вискочив тато, який читав у цей час одну дуже розумну книжку про те, як треба поводитися з дітьми, і гукнув сердито своєму вередливому синові: «Хіба не можеш не кричати?» – хлопчик не образився і зрозумів, що тато кричить тому, що в нього немає такої самої книжки, яка була в нього.

І тітка, побачивши його веселого, не змогла стримати свого захоплення, підбігла і стала його так боляче цілувати, що іншим разом хлопчик знову б розплакався, але тепер він тільки сказав:

– Люба тітонько, мені боляче, пусти мене, будь ласка!

І хоча тітка ще дужче від цього почала його шарпати, він терпів, бо розумів тепер, що тітка любить його і сама не тямить, що робить йому своєю любов'ю боляче. Коли хлопчик нарешті прибіг до матері, він показав їй свою книжку і сказав щасливий, присідаючи і зазираючи їй в очі:

– Книжка…

Мати не знала, звісно, яка це книжка, але вона бачила, що син її щасливий, а чого ж більше матері треба? Вона захотіла тільки ще додати йому трохи щастя і, погладивши його по голові, лагідно мовила:

– Любий мій хлопчику…

Справді, хлопчик був дуже щасливий, і, коли няня, укладаючи його спати, взяла була в нього книжку, він так почав плакати, що няні довелося повернути йому книжку, і хлопчик так і заснув з нею.

А вночі до нього прилетіла чарівниця фея і сказала:

– Я фея щастя. Багатьом я давала свою книжку, і всі були щасливі, коли тримали її. Але, коли я брала знову її від них, вони не хотіли ще раз приймати цю книжку від мене. Ти, маленький хлопчику, перший, котрий захотів узяти її

1 ... 109 110 111 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «100 чарівних казок світу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "100 чарівних казок світу"