Читати книгу - "Рік у місті, Марі Маас"

Робота над проєктом завершувалася, і Максим вирішив зробити щось особливе. Він запросив Аліну на вихідні до невеликого будиночка за містом, де можна було відпочити від галасу й трохи розслабитися після місяців напруженої праці.

Будиночок стояв серед засніжених ялин, біля озера, замерзлого й укритого льодом. Усередині був затишний інтер’єр із дерев’яними стінами, пухнастими килимами й великим каміном.

– Тут чудово, – сказала Аліна, знімаючи пальто й роздивляючись простір.

– Радий, що тобі подобається, – усміхнувся Максим, розпалюючи вогонь у каміні. – Мені здається, ми заслужили на кілька днів тиші.

Пізнього вечора, коли вони сиділи перед каміном із чашками гарячого чаю, Аліна задумливо подивилася на полум’я.

– Ти багато розповідав про роботу, – сказала вона. – Але я майже нічого не знаю про тебе. Про твоє минуле.

Максим замислився, дивлячись у чашку.

– У мене не так багато цікавих історій. Я виріс у звичайній родині. Батько був інженером, мати – вчителькою. Вони завжди підтримували мене, але водночас вимагали багато. У нашій сім'ї були чіткі правила. Звідти й моя схильність до порядку.

Він замовк, а потім додав:

– Батько завжди мріяв, щоб я став інженером, як він. Але я хотів більшого. Мені здавалося, що архітектура – це спосіб створити щось красиве й функціональне водночас.

Аліна кивнула.

– А з друзями?

– Їх не було багато. Я завжди був зосередженим на навчанні. Якось не вмів будувати близьких стосунків… до недавнього часу.

Його погляд зустрівся з її, і це «недавнє» прозвучало як щось більше, ніж просто слова.

– А ти? – запитав Максим.

Аліна трохи зніяковіла, але потім все ж почала говорити.

– Я теж виросла в звичайній родині, хоча вона була зовсім іншою. Мій батько був художником, але неуспішним. Його творчість залишалася в майстерні, а не в галереях. Мати багато працювала, щоб утримувати нас, і часто дорікала батькові за його «марні мрії».

Вона зупинилася, дивлячись у полум’я, ніби шукаючи там продовження своїх думок.

– Коли я була маленькою, батько навчав мене малювати. Але після їхнього розлучення я довго не могла взяти в руки олівця. Малювання нагадувало мені про те, як вони сварилися.

Максим уважно слухав, не перебиваючи.

– А потім я вирішила, що якщо вже я маю талант, то використаю його, щоб створювати щось своє. Щось, що не буде асоціюватися з болем чи сварками.

– Твої роботи такі… справжні, – тихо сказав Максим. – У них стільки емоцій. І тепер я розумію, чому.

Аліна подивилася на нього, її погляд став теплішим.

– Здається, ми обидва тікали від чогось, – сказала вона. – Ти – від тиску порядку, я – від хаосу. Але ми знайшли щось спільне.

**

Після відпочинку в будиночку за містом вони повернулися до звичайного життя. Культурний центр майже завершили, і тепер Максим і Аліна працювали над дрібними деталями відкриття. Хоча час, який вони проводили разом, був сповнений моментів тепла й зближення, обидва залишалися в полоні власних сумнівів.

Максим не міг переконати себе, що Аліна відчуває до нього щось більше, ніж вдячність чи дружню симпатію. Він не хотів ризикувати цими відносинами, відкривши своє серце.

Аліна, у свою чергу, боялася, що Максим бачить у ній лише співпрацівника, інструмент у створенні його ідеального проєкту. Її страх відштовхнути його, якщо вона відкриється, сковував її.

**

Одного дня, коли вони працювали в офісі Максима, Аліна побачила на його столі роздрукований електронний лист. Її погляд випадково впав на текст, і серце застукало швидше:

"Шановний Максиме,
Ми раді повідомити, що ваша кандидатура затверджена для участі у міжнародному архітектурному конкурсі в Римі. Ми з нетерпінням чекаємо вашої презентації. Пропонуємо розпочати підготовку до відрядження наступного місяця."

Аліна відвела погляд від паперу, ніби її щойно застукали за чимось забороненим. Коли Максим повернувся до столу, вона вже сиділа, намагаючись приховати хвилювання.

– Максиме, ти їдеш до Риму? – спитала вона, намагаючись говорити спокійно.

Максим кивнув.

– Так, але це лише тимчасово. Конкурс триватиме кілька місяців.

– Кілька місяців? – її голос ледь тремтів.

– Так, але нічого страшного. Це гарна можливість для розвитку. Я хотів сказати тобі трохи пізніше, коли все стане остаточно.

Аліна кивнула, але її думки були хаотичними. Її перша реакція була емоційною: він поїде, і це стане кінцем усього, що між ними могло бути.

**

У наступні дні їхні зустрічі ставали коротшими й більш офіційними. Аліна почала тримати дистанцію, боячись, що її почуття стануть очевидними. Максим, помітивши її холодність, почав думати, що, можливо, вона хоче припинити спілкування.

Одного вечора, за кілька днів до відкриття культурного центру, вони зустрілися в галереї, щоб оглянути фінальну експозицію.

– Все готово, – сказала Аліна, обводячи поглядом приміщення. Її голос звучав відсторонено.

– Так, – відповів Максим, відчуваючи напруження в повітрі.

Він вагався, але нарешті вирішив спитати:

– Аліно, ти уникаєш мене останнім часом. Що сталося?

Вона поглянула на нього, злегка здивована прямим питанням. Але потім її обличчя стало серйозним.

– Я думаю, нам варто трохи дистанціюватися після відкриття, – сказала вона. – Ти скоро поїдеш, а я… просто хочу уникнути складнощів.

Максим почув це й відчув, як у грудях наростає важкість. Він кивнув, намагаючись приховати біль.

– Гаразд. Якщо ти так вирішила.

**

День відкриття настав. Культурний центр наповнився людьми, музикою й вогнями. Це було справжнє свято мистецтва й архітектури. Аліна й Максим вітали гостей, але між ними все ще залишалася холодна стіна, яку вони побудували своїми сумнівами.

Коли всі промови закінчилися, Аліна вийшла на балкон подихати свіжим повітрям. Сніг знову почав падати, і вона вдивлялася в далечінь, намагаючись придушити хвилю розчарування й болю.