Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Та знаю, — погодився Голден. — А воно все одно мені гризтиме душу.

— А де це Еймос? — поцікавилася Наомі. — За дівками гасає?

— Ні, — сказав Алекс. — Він-бо за ті перші кілька днів, як ми тільки причалили, всі свої кишенькові статки й спустив на борделі. Відтоді ми просто збавляємо час.

— Нам слід зайняти його чимсь, поки ми байдикуємо тут, на Тайко, — сказав Голден. — Ат, усім нам треба познаходити собі якісь заняття.

— Тут, на станції, роботи нам не знайти, — сказала Наомі. — Та я й не знаю, кого й для чого вони тут наймають.

— Є нам пропозиції з кількох місць, — утішив товариство Голден. — Платні операції на Новій Землі.

— Та таке пропонують чи не кожному, хто тільки проскочить звідти назад крізь кільця, — уточнила, сміючись, Наомі. — А сполучення туди-сюди й досі працює.

— То ти що, заперечуєш, щоб ми на це погоджувались? — трохи ображеним тоном перепитав її Голден.

— Я тільки те маю на увазі, що я радше знайду собі купу занять, за які мені платитимуть, аніж стану розводитися про свою особу.

Голден розпружився трохи.

— Слушно! Але ми застрягли тут надовго. І нам би треба робити якусь роботу.

Тут Алекс глибоко вдихнув. Ось він: зручний момент, аби випросити собі відпустку. Та рішучості бракувало трохи... Він вилив свої вершки в чашку, надавши кавовій чорноті ніжнішого відтінку. В горлянці щось йому давило, от мов яйце не зміг проковтнути.

— Ну, то... — почав він. — Я... ох!.. я тут подумував про важливі речі...

Цієї миті вхідні двері розчахнулись, і ввійшов Еймос.

— Агей, кеп! Потрібен мені відгул якийсь!

Наомі вище підняла голову, сердито насупивши брови, але швидше подав голос Голден.

— Відгул?

— Атож! Треба мені гайнути на Землю, на якийсь тиждень!

Наомі присіла на стільчик біля барного столу.

— А що сталось?

— Сам не знаю, — відказав Еймос. — Мо, й нічого серйозного, але щось таке підганяє мене вивідати, в чім річ. Аби допевнитись. Та самі ж тямите.

— Щось не заладилось? — запитав Голден. — Бо коли й справді це щось нагальне, то всі ми, поки тут підрихтують нашого «Росі», могли б туди податися. Тут я якраз підшукував якесь виправдання, аби дати Наомі шанс полетіти на Землю й побачитися з родиною.

Вираз досади скривив обличчя інженерки, але на таку коротку мить, що Алекс лишився не певен, чи вловив щось подібне. Такі миттєвості вельми його нервували. Як міг Голден отак виштовхнути Наомі поза межі її зони комфорту й сам того не помітити? Але вона оговталася швидше, ніж Еймос спромігся на відповідь.

— Та вже й не знаю, чи діждуся вашої нагоди, кеп. Час трохи підпирає в цій моїй справі. Пані, з якою я зазвичай збавляв час, померла. Я просто маю скочити туди й переконатися, чи все там в ажурі.

— Ой, мені так жаль! — сказала Наомі — одночасно з Голденом, що запитав:

— Подбати про її власність?

— Атож, щось такого плану, — відповів Еймос. — Хай там як, а я замовив квиток на Цереру, а звідти — вглиб колодязя. Але мені треба перевести в готівку дещицю моєї частки, аби там я мав чим розплачуватись.

На мить у кімнаті запала мовчанка.

— Але ж ти повернешся? — запитала Наомі.

— Та планую, — відповів Еймос. Алекса вразило, що ця відповідь прозвучала чесніше, ніж просте «так». Еймос планував повернутися, хоча всяке трапляється. Однак за весь той час, скільки вони гасали туди-сюди на «Кентербері» чи на «Росинанті», Алекс ні разу не чув від Еймоса про його колишнє життя на Землі — тільки якісь загальні слова. Пілот ніяк не міг збагнути, чому Еймос так відмовчується: чи тому, що Еймосове земне минуле не варте було й згадки, а чи тому, що надто воно йому боліло, аби говорити про нього. Такий Еймос був чоловік, що могли виявитися слушними обидва резони.

— Звісна річ, — мовив Голден. — Тільки скажи мені, скільки тобі треба.

Перемовини були щонайкоротші, а переказ коштів здійснено вмить: з одного ручного термінала на інший. Еймос усміхнувся й ляснув Алекса по плечу.

— Все гаразд! Тепер кімната вся твоя.

— Коли ж ти відчалюєш? — поцікавився Алекс.

— Десь за годину. То вже й бігти маю.

— Добре, — сказав Алекс. — Ти ж там бережись, друже.

— Та вбережусь! — пообіцяв Еймос і хутко зник.

Мовчки постояли хвилину в кухні трійко позосталих членів екіпажу корабля. В Голдена на обличчі було написане потрясіння, а в Наомі — зачудування. А пілот Алекс між тими двома почувався серединка на половинку.

— Аж моторошно мені стало, — признався Голден. — Гадаєш, якось воно з ним обійдеться?

— Це ж тобі не хто-небудь, а Еймос! — відповіла Наомі. — Та я дужче потерпаю за ту особу, яку він так завзявся перевірити.

— Слушна думка, — похвалив Голден, а тоді підскоком умостився на ріжку барного столу і втупився в Алекса. — Та, хай там як, але ж і ти був завів щось про якісь нез’ясовані твої «речі»?

Алекс згідливо кивнув головою. «Подумалося мені, як тяжко буває розбивати родину, а ще — про іншу родину, розбиту ще раніше... та що треба б мені побачитися з колишньою дружиною і спробувати дійти якогось висновку щодо того, ким ми були одне одному й навіщо ми чинили так чи інак». Наразі це щось мов засіб від клімаксу?

— Ну, з огляду на те, доки нам тут стирчати в цих доках, я наду­мався: чи не помандрувати мені на Марс? Перевірити старі копальні.

— Окей! — йому на те Голден. — Але ж ти повернешся — бодай трішки раніше кінця ремонту, правда?

Алекс усміхнувся.

— Та планую.

Розділ третій. Наомі

Стіл для гри в ґольґо був виставлений для перших, відкривальних кидків, коли і перші, й другі ворота ще не «розпечатано», а ігрове поле ще порожнє. Пульсуючі баси долинали сюди з основного залу