Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

на площі Кватро-Канті долинав гучний регіт офіцерів караульної служби, які жартували собі, п’ючи шербет з льодом. То була єдина ознака того, що життя в Палермо ще не припинилося. По безлюдних вулицях чітко відлунювали кроки патрульних, і в темряві виднілись їх білі, одягнуті хрест-навхрест портупеї. Обабіч вулиці монотонною вервечкою потяглися монастирі: абатства Дельмонте, Стигматів, Хрестоносців, Театинців; товстошкірі, чорні, наче смола, вони поринули у сон, немов запались у ніщоту.

— Я заїду за вами години через дві, панотче. Бажаю гарно помолитись!

Карета знову рушила, і князь почув, як отець Пірроне спантеличено грюкає у монастирську браму.

Залишивши карету біля свого палацу, дон Фабріціо далі пішов пішки. Йти було недалеко, але цей квартал мав погану славу. З маленьких будиночків один по одному виходили похитуючись солдати в повному спорядженні, які нишком повтікали зі своїх бівуаків; придивившись, князь помітив на балкончиках великі горщики з васильками, по яких в Палермо здавна знаходили житла повій. Тут і там похмурі молодики в широких штанях сперечались про щось тим хриплим басом, по якому завжди можна впізнати роздратованого сицилійця. Зрідка тишу розтинали далекі рушничні постріли — то мимоволі палили знервовані патрульні. Проминувши цей квартал, князь попростував по набережній до Кали, старого рибальського порту, де мляво погойдувались напівзогнилі, пооблуплювані човни, схожі на коростявих собак.

«Знаю, я грішник, подвійний грішник: перед небесним законом і перед людською любов’ю Стелли. В цьому не може бути жодних сумнівів. Завтра я висповідаюсь отцю Пірроне, — сумно подумав князь і раптом посміхнувся: завтрашня сповідь ні до чого, хитрий єзуїт вже й так здогадався, в чому річ. Проте князь не стримався, щоб не похитрувати з самим собою: — Нехай я ще раз согрішу, але хіба ж це не для того, щоб запобігти подальшим гріхам, щоб вгамувати плоть і встояти проти нових спокус? Господь Бог це розуміє». Князеві раптом стало до болю жаль себе. «Я нещасна, слабка людина, — з гіркотою думав він, чалапаючи по нерівній бруківці. — І ніхто мене не підтримує. Стелла! Якраз! Всевишній знає, як палко я її кохав. Адже оженився я в двадцять років! А тепер вона стала така деспотична. Нічого не вдієш, старість! — Відчуття слабкості як рукою зняло. — А я ще чоловік нівроку! Чи може мене вдовольнити жінка, яка хреститься перед кожним поцілунком, а в найбільш хвилюючий момент приказує лише: “Помилуй мене, матінко Божа!” Коли ми побралися, це мене захоплювало… А тепер… У мене від неї семеро дітей, а я ні разу не бачив її без сорочки. Хіба ж це справедливо? — Внутрішнє сум’яття примусило його вимовити ці слова майже вголос. — Хіба справедливо? Я вас всіх питаю!» І, звертаючись до портика церкви Санта-Марія делла Катена, князь додав:

— Сама вона грішниця!

Це несподіване відкриття так його підбадьорило, що, стукаючи в двері Маріаніни, він уже не відчув докорів сумління.

За дві години князь і отець Пірроне вже сиділи в кареті, вертаючись додому. Єзуїт був надзвичайно схвильований: в монастирі йому розповіли останні новини про політичне становище, яке виявилось значно напруженішим, ніж можна було сподіватись, сидячи в затишку вілли Саліна. Всі з жахом чекали висадки п’ємонтців на півдні острова, поблизу Шакки[64]; шпиги повідомляли про небезпеку народних заворушень; міська чернь готувалась при першій ознаці послаблення влади піддати Палермо нещадним грабункам і насильствам. Святі отці були стривожені; кілька годин тому троє з них, найстаріші, вирушили пакетботом до Неаполя, захопивши з собою монастирські папери.

— Хай захистить нас Всевишній і врятує це святе королівство!

Князь майже не слухав, поринувши в солодкі спогади. Тепер він відчував блаженне вдоволення з легенькою домішкою відрази. Маріаніна зустріла його спокійним поглядом великих чорних селянських очей і покірливо виконала всі його примхи, ні в чому не відмовивши. Немов Бендіко в шовковій спідниці. В момент найвищого екстазу вона навіть вигукнула: «Мій князюко!» Князь вдоволено посміхнувся: в усякому разі, це приємніше, ніж безглузді вигуки: «Mon chat» та «Mon singe blond»[65], які він чув у подібних випадках від парижанки Сари три роки тому, коли їздив до Сорбонни одержувати золоту медаль, присуджену йому Астрономічним конгресом. Це набагато краще, ніж «мій котику» і, безперечно, куди краще, ніж «помилуй мене, матінко Божа!» — тут принаймні немає блюзнірства. Славна дівчина ця Маріаніна, наступного разу треба їй подарувати три лікті червоного шовку.

Проте князь раптом відчув жалість до цього юного тіла, до його покірливої безсоромності. А чим він кращий? Брудний кнур та й годі! На гадку йому раптом спав вірш, який він випадково прочитав у якійсь паризькій книгарні, перегортаючи томик одного з тих незліченних поетів, що їх Франція так легко породжує і забуває. Перед очима князя постала ціла купа нерозпроданих книжок у лимонно-жовтих палітурках, сторінка з парним номером і заключна фраза якогось екстравагантного вірша:

Donnez-moi la force et le courage

de regarder mon cœur et mon corps sans dégoût![66]

І, перебуваючи в дивному стані між піднесенням і розпачем, «князюка» заснув, заколисаний клусом коней, на спітнілих крупах яких витанцьовували відблиски ліхтарів, хоч отець Пірроне ще довго просторікував про якихось Ла Фаріна та Кріспі[67]. Прокинувся він лише на повороті біля вілли Фальконері. «А цей шибеник розкладає вогонь, який його спопелить!»

Коли князь опинився в подружній спальні і побачив у величезному мідяному ліжку свою маленьку нещасну Стеллу, яка важко зітхала уві сні, він відчув гостру жалість до неї і, розчулено дивлячись на її голівку з гладенько зачесаним волоссям під білим чепчиком, подумав: «Вона дала мені семеро дітей, вона завжди була мені вірною». В кімнаті ще стояв міцний запах валер’янки, нагадуючи про недавній напад істерії.

— Бідна Стеллочка! — прошепотів князь, вкладаючись у ліжко.

Минали години, але сон не приходив. І на пам’ять князя знов і знов спливали пестощі Маріаніни, рядки французького вірша і загрозливе палахкотіння багать у горах.

Проте над ранок княгиня знову дістала нагоду просити помилування в матінки Божої.

Коли ранкове сонце зазирнуло до князевого кабінету, дон Фабріціо, підбадьорений сном і міцною кавою, вже сидів у своєму червоному з чорним візерунком халаті перед дзеркалом і старанно голився. Бендіко лежав біля ніг свого хазяїна, поклавши йому на пантофлю свою важку голову. Князь уже доголював праву щоку, як раптом у дзеркалі, поруч з його головою, з’явилось худорляве юнацьке обличчя з винувато-іронічним виразом. Князь навіть не поворухнувся.

— Танкреде, що ти робив минулої ночі?

— Добридень, дядьку. Що я робив? Нічогісінько. Був з