Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Князь заходився уважно виголювати найуразливіше місце — впадинку між нижньою губою та підборіддям. Трохи гугнявий голос Танкреда бринів такою юнацькою життєрадісністю, що сердитись на нього було неможливо. Тому князь лише здивувався. Не знімаючи з шиї рушника, він обернувся і пильно оглянув свого небожа, на якому був елегантний мисливський костюм та високі гамаші.

— Цікаво, хто ж цей знайомий?

— Ти, дядечку, ти! Я бачив тебе на власні очі біля вілли Айрольді, коли твою карету затримав унтер-офіцер. Гай-гай, і це у твоєму віці! Ще й у товаристві преподобного панотця! От розпусне старе луб’я!

Цей нахаба гадав, що йому все дозволено. І пронизував князя гострим поглядом своїх тьмяно-синіх, як у матері, як у самого дона Фабріціо, лукаво примружених очей. Князь відчув себе ображеним; Танкред явно порушував всілякі межі пристойності, але у кого стало б духу сердитись на нього? Адже, зрештою, небіж мав рацію.

— Чого це ти так нарядився? Що трапилось? Зранку поспішаєш на бал-маскарад?

Юнак враз посерйознішав, і його трикутне обличчя несподівано споважніло.

— За годину я від’їжджаю, дядечку. Я прийшов попрощатися з тобою.

У князя похололо на серці.

— На дуель?

— Ще й на яку, дядечку! На дуель з самим королятком Франциском — милістю Божою! Я вирушаю в гори, в Корлеоне. Нікому цього не кажи, особливо Паоло. Назрівають великі події, і мені не сидиться вдома. До того ж, це й небезпечно: не сьогодні-завтра мене схопили б.

Перед очима князя раптом постала картина жорстокого бою — лунають постріли, земля вкрита трупами, і серед них — Танкред, з розпоротим, як у того нещасного солдата, животом.

— Не роби дурниць, синку! Що в тебе спільного з тим набродом? Адже це самі бандити й шахраї! Фальконері мусить залишатись з нами, на боці короля.

В очах Танкреда знов спалахнув лукавий вогник.

— Певна річ, але якого короля? — Обличчя його знову набрало того непроникно-серйозного виразу, який так подобався князеві. — Якщо нас там не буде, вони проголосять республіку. Для того щоб усе залишилось по-старому, треба, щоб усе спочатку змінилося. Зрозуміло? — Танкред обняв розчуленого князя. — До скорого побачення. Я повернуся з триколірним прапором.

На небожа явно вплинуло красномовство друзів. Але в його гугнявому голосі завжди було щось таке, що примушувало забувати про пафос слів. Ну й хлопець! Вітрогон і філософ водночас! А цей невіглас Паоло тільки й думає, що про коней! Танкред — ось хто його справжній син! Дон Фабріціо раптом підвівся, зірвав з шиї рушника і почав щось квапливо шукати в шухляді стола.

— Танкреде, Танкреде, стривай!

Він наздогнав небожа, запхав йому в кишеню стовпчик золотих унцій і стиснув за плечі. Танкред засміявся.

— Ось і ти вже субсидуєш революцію! Дякую, дядечку, до побачення. Поцілуй за мене тітку Стеллу.

Він швидко збіг вниз по сходах. За ним кинувся Бендіко, сповнюючи весь будинок веселим гавкотом. Князь покликав собаку і закінчив свій туалет. Слуга допоміг йому одягтися й узутись. «Триколірний прапор! Дався їм цей триколірний прапор! Ці шахраї не можуть обійтися без іграшок! Кому потрібне оце мавпяче наслідування французів? Наш білий стяг з золотою лілією — красунь у порівнянні з цією строкатою геометричною ганчіркою! Як тільки можна поєднувати такі кричущі кольори?» Князь стояв перед дзеркалом, старанно зав’язуючи свою величаву чорну шовкову краватку — складна операція, в ході якої слід утримуватись від думок про політику. Один заворот, другий, третій. Дебелі пальці делікатно розгладили зайві зморшки, підрівняли вузол і встромили в нього маленьку золоту голівку Медузи з рубіновими очима.

— Дай мені чистий жилет. Хіба не бачиш, що на цьому пляма?

Слуга став навшпиньки, щоб допомогти князеві надягти коричневий сюртук, потім простяг напахчений бергамотовою есенцією носовик. Дон Фабріціо поклав у кишені ключі та гроші і почепив золотий ланцюжок годинника. Потім ще раз оглянув себе у дзеркалі: нічого не скажеш, він ще був дуже гарний. «Розпусне старе луб’я! Які грубі жарти у цього поганця! Хотів би я бачити, яким буде цей сухорлявий жевжик у мої літа…»

Від кроків князя у вікнах салонів, крізь які він проходив, дзвеніли шибки. Потоки сліпучого світла заливали кімнати й коридори, спокій і порядок панували в усьому будинку. В його будинку! Спускаючись по сходах, князь раптом зрозумів: «Для того щоб усе залишилось по-старому…» Танкред мав клепку в голові: князь завжди був упевнений, що з цього хлопця будуть люди.

Крізь шпарки у віконницях до безлюдної контори князівського маєтку проникали тоненькі сонячні промені. Хоч це приміщення було здавна призначене для вирішення всіляких суєтних справ, вигляд воно мало величний і суворий. На навощеній підлозі відбивались побілені стіни і довгий ряд картин у важких чорних з позолотою рамах. На них яскравими барвами були зображені родові маєтності князя: Саліна, острів з двома схожими одна на одну горами посеред пінистого моря, на якому гойдалися прикрашені прапорами галери; Кверчета з купками низеньких хатинок навколо невеличкої церковці, до якої звідусіль гуртами стікались прочани; мальовниче Раґаттізі, затиснуте з усіх боків гірськими ущелинами; крихітне Арджівокале, загублене посеред безкрайнього пшеничного поля, на якому виднілися постаті женців; Доннафуґата з розкішним палацом у стилі бароко, до якого прямувала валка яскраво-червоних, зелених та жовтих карет, а з них виглядали строкаті капелюшки, музики із скрипками та слуги з величезними пляшками; над цими маєтками, як і над усіма іншими, в прозорій блакиті безхмарного неба танцював вусатий усміхнений гепард. Своєю урочистістю кожне з цих полотен звеличувало всеосяжну і мудру владу дому Саліна. І, звичайно, було б помилкою по цих барвистих шедеврах наївного мистецтва минулого століття судити про справжні розміри та вигляд зображених на них маєтностей, а тим більше — про прибутки князівського роду, якими, до речі, тоді ніхто не цікавився. Протягом цілих століть багатство виявлялося тільки у розвагах та втіхах, у розкішному житті, і, коли акт про скасування феодальних прав позбавив рід Саліна певних привілеїв, водночас звільнивши від усіх обов’язків, воно, мов старе вино, дало осад у вигляді жадібності та хворобливої помисливості, зберігши лише свою п’янкість і барву. Вино з часом псується — подібне трапилось і з салінівським багатством. Від цього багатства, яке саме довело себе до краху, лишились лиш ефірні олійки, які миттєво випаровувались. Одна за однією безслідно зникали ошатні родові маєтності, і лише їхні назви та барвисті полотна в князевій конторі нагадували про те, що вони колись справді існували. А ті, що залишились, скидались на