Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Дурниці, Стелло, дурниці… Що може зі мною трапитись? Адже в Палермо мене кожний собака знає. Людей моєї комплекції там мало! Прощавай!

І він недбало поцілував дружину в чоло. Проте, вже прямуючи до карети, дон Фабріціо раптом відчув, що його рішучість потроху слабне (можливо, через те, що запах шкіри дружини пробудив у ньому ніжні спогади, а може й тому, що кроки отця Пірроне, який ішов ззаду, нагадали про неприємну необхідність відмолювати гріхи), і хотів уже був звеліти, щоб розпрягали. Та в цю мить з відчиненого нагорі вікна до нього долинув істеричний зойк:

— Фабріціо, любий Фабріціо! — А потім — жалісний стогін. У княгині почався черговий напад істерії.

— Рушай! — гукнув князь кучерові, що сидів на передку, тримаючи навскіс батога. — Треба відвезти преподобного отця до монастиря.

Він грюкнув за собою дверцятами карети, не чекаючи, поки їх зачинить лакей. Ще не зовсім стемніло, і, скільки сягало око, видно було білу стрічку дороги, що зміїлася поміж високими мурами. Незабаром князів маєток залишився позаду, і ліворуч показалася напівзруйнована вілла Фальконері, що належала Танкреду, небожеві і підопічному дона Фабріціо. Батько Танкреда, князів шурин, помер кілька років тому, прогайнувавши все своє майно. То було таке розорення, коли для сплати боргів доводиться віддавати на переплавку навіть срібні галуни з лакейських ліврей. По смерті матері чотирнадцятирічний сирота був з наказу короля відданий під опіку свого дядька Фабріціо Саліни. Невдовзі дратівливий князь полюбив юнака, якого досі майже не знав, відкривши в ньому палкий темперамент і веселу, хоч і неврівноважену вдачу. Не наважуючись зізнатися собі в цьому, князь відчував, що радніше погодився б зробити своїм спадкоємцем його, а не цього бевзя Паоло. Тепер двадцятирічний Танкред жив, не знаючи ніяких турбот, завдяки щедрості свого дядька, який раз у раз сягав до власної кишені. «Що це він там ще замишляє?» — подумав князь, коли його карета проминала віллу Фальконері. В сутінках вона здавалась розкішною завдяки кучерявій бугенвілії, яка переливалась через огорожу пишними хвилястими каскадами темно-зеленого шовку.

«Що це він там ще замишляє?» — подумав князь. Бо хоч король Фердинанд не повинен був дорікати князеві, що його вихованець «бозна з ким лигається», він, власне, мав рацію. Втягнутий у вир веселих розваг у компанії палермських гуляк і, як тоді казали, «непутящих» жінок, яких приваблювали його гроші й товариська вдача, Танкред не зоглядівся, як увійшов у контакт з підпільним Національним комітетом і навіть став одержувати від нього субсидії, не менші, ніж з королівської скарбниці. Лише ціною чималих зусиль і навіть особистого втручання князеві пощастило вберегти свого небожа від серйозних неприємностей після подій четвертого квітня. Начальник поліції Маніскалько і віце-король Кастельчікала хоч і досить скептично, але з розумінням поставилися до аргументів князя, який не визнавав за Танкредом жодної провини і звинувачував у всьому ці паскудні часи — безглузде становище, коли юнак з благородної сім’ї не може навіть дозволити собі зіграти партію у віст, щоб не бути запідозреним в сумнівних зв’язках. Паскудні часи…

— Паскудні часи, ваша вельможносте!

Голос отця Пірроне прозвучав так тихо, що князеві здалося, ніби це луна відповідає на його думки. Затиснутий своїм велетенським попутником у самий куток карети, бідолашний єзуїт страждав і тілом, і душею. Та, будучи людиною недурною, невдовзі він змирився із своїм становищем: справді, чого варті його ефемерні прикрощі в порівнянні з тим, що діється навколо?

— Погляньте, ваша вельможносте!

І священик показав пальцем на стрімкі схили гір навколо Конкадоро, освітлені останніми променями сонця. Вздовж усього хребта і на деяких вершинах густо мигтіли вогники багать, що їх кожної ночі розкладало військо повстанців, наводячи жах на палермські палаци й монастирі. Здавалося, що то блимають сотні лампад, засвічених невідомою рукою біля ліжка вмираючого.

— Бачу, бачу, панотче!

Князь раптом подумав про Танкреда. Можливо, він саме сидить навпочіпки біля одного з цих зловісних багать, перевертаючи своїми аристократичними руками палаючі головешки, які горять саме для того, щоб аристократичних рук більше не було. «Цей зайдиголова робить усе, що йому заманеться… Добрий з мене опікун, нічого не скажеш. Добре виховав хлопчика!»

Дорога побігла вниз, і перед очима подорожніх зовсім поруч виринуло оповите сутінками Палермо. Над густим скупченням низьких будиночків здіймалося кам’яне громаддя десятків чималих монастирів: чоловічих і жіночих, багатих і бідних, для благородних і простолюду, монастирів єзуїтів, бенедиктинців, францисканців, капуцинів, кармелітів, редемптористів, августинців… Вони здебільшого стояли поряд, по два й по три, і їхні округлі бані з невиразними м’якими контурами були схожі на груди, в яких нема молока. Саме ці монастирі надавали місту похмурого, гордовитого й якогось траурного вигляду, що його не могло змінити навіть яскраве сицилійське сонце. Тепер, у цю пізню вечірню годину, монастирі домінували над усім краєвидом. Саме проти них протестували запалені в горах вогні. Але люди, які зараз сиділи біля цих багать, мало чим відрізнялися від тих, що ховались за монастирськими мурами: і ті, і ті були егоїстичними фанатиками, пройнятими прагненням до влади або, інакше кажучи, до ситого неробства.

Взагалі дон Фабріціо не любив вдаватися у подібні роздуми, але зараз його спонукало до них глибоке занепокоєння долею Танкреда, а також чуттєве збудження, яке викликало в ньому глухий протест проти тих застиглих моральних догм, що їх втілювали в собі монастирі.

Дорога проходила повз квітучі апельсинові сади, і карету сповнив еротичний аромат апельсинового цвіту, розчиняючи в собі всі інші відчуття, як повний місяць розчиняє краєвид. Пашіння спінених коней, дух шкіри, якою була оббита всередині карета, запах самого князя і запах єзуїта — все розтануло в цих пахощах, і князеві раптом здалося, що на його очах оживають любострасні образи з арабських казок.

Отець Пірроне теж розчулився.

— Який це був би чудовий край, коли б…

«Коли б не ці єзуїти…» — подумав князь, відриваючись од солодких видінь. Але ту ж мить відігнав од себе цю злостиву думку і сердечно плеснув своєю могутньою рукою свого старого друга по капелюсі.

При в’їзді до міста, біля вілли Айрольді, карету зупинив патруль. Кілька голосів з апулійським та неаполітанським акцентом закричали «стій!», у мерехтливому світлі ліхтаря блиснули жала багнетів, але в цю мить якийсь унтер-офіцер упізнав князя, який сидів собі з циліндром на колінах.

— Пробачте, ваша вельможносте, проїжджайте.

Він навіть наказав одному із своїх солдатів сісти поруч з кучером, щоб провести карету повз інші пости. Карета покотилася вже повільніше; вона проминула віллу Ранкібіле і, проїхавши повз Террероссе і сади Віллафранка, в’їхала в місто через Порта Макведа. З шинку «Ромерес»