Читати книгу - "По руках, Іра Майська"

Глава 11

Знявши сукню. Без сторонньої допомоги це виявилося не так легко. Бо застібатися мені допомагав Андрій. Я надягаю свої улюблені спортивні штани та вузький топ. Руками взбиваю укладку, масажуючи корені волосся на голові та дістаю свою валізу.

Мало не підскакую на місці, коли відчиняються двері і заходить мій сусід по ліжку. Обводить поглядом мене, валізу. Сукню, обережно вивішену у відкритій шафі. Усе фіксує і правильно розуміє.

- Що ти робиш? – З легким роздратуванням питає мене.

- Збираю свої речі. – З награною легкістю відповідаю йому.

- Це я бачу. – Закриває за собою двері і впирає руки боки.

Нічого не кажу. Мені нічого сказати. Що я повинна говорити? Що думала, що стала мало не коханою дівчиною цього чоловіка? Чи що думала, що він так швидко розлюбив ту, з якою був разом стільки років? Мені соромно навіть казати про таке.

- Я обійшов усі коридори в пошуках тебе. А ти тут. – Мовчить трохи, а потім додає з сарказмом. – Просто збираєш свої речі.

Мовчу. Дивлюся з-під лоба на нього. Тримаю якусь тряпку у руках.

- Ти, взагалі, збиралася зі мною попрощатися? Залишити хоча б якусь записку?

Починає відверто сваритися на мене.

- Чи, може, свій номер десь записати? Як мені тебе потім знайти? – Глибоко вдихає та видихає. Заплющує очі.

А мене порвало від того, що він ще й лютує на мене.

- А нащо тобі мій номер? Я бачила, як ти обіймався та цілувався зі своєю колишньою. – Кричу на нього.

Андрій різко відкриває очі, дивиться на мене та починає сміятися.

- Я сказала щось смішне? – З психами кидаю кофту, що тримала в руках у нього.

Хапає мої руки. Я починаю відбиватися від нього. Не хочу навіть, щоб торкався мене. Ми з ним цілувалися по-справжньому, а він через півгодини пішов цілувати свою колишню. Мені бридко знаходитися з ним тут.

На мене накочуються минулорічні спогади, те, як я залишилася сама під новий рік і те, що тоді теж обрали не мене. Починаю скиглити, щоб пустив мене. Та Андрій падає зі мною на наше ліжко, сідає на мене зверху, мої руки затиснуті між нашими тілами. А сам нахиляється до мого обличчя.

- Я не цілував її. Чуєш? – Відвертаюся від нього.

По щоці стікає одинока сльоза.

- Я. Не. Цілував. Її. – Говорить зло, з розстановкою.

Мовчки ковтаю образу.

- Вона повисла на мені, поки я йшов тебе шукати. Розповідала, як нам було класно разом. Лізла цілуватися. Та я відчепив її руки від себе і сказав, що в мене є чудова людина поряд. Яку я не зраджу ні у якому вигляді. Ні емоційно, ні фізично.

Не хочу виглядати слабкою та мені так боляче. Я не можу повірити, що так буває. Ми знайомі з ним три дні. А з нею він був довгий час. Відвертаю обличчя в бік, закриваю очі, відгороджуюся від нього.

- Чуєш мене? – Бере у свої долоні мої щоки.

- Я знаю, як це, відчувати себе знищеним внутрішньо. Я знаю, як це, коли топчуть твої почуття.

Схиляється до моїх губ та ніжно цілує. Збирає вологу з мого обличчя. Стирає пальцями туш, що розмазалася.

‐ Я сам трохи в шоці, що ми майже не знайомі, а мені хочеться захистити тебе від усіх негараздів, огорнути і зігріти своїм теплом.

Його очі блукають по мені, я відчуваю це. Відчуваю, як і тоді, у потязі.

- Не залишай мене самого тут. Або дозволь поїхати з тобою.

Відкриваю очі та дивлюсь на нього довгим поглядом. Він бодає своїм носом мій ніс. Обхоплюю Андрія за шию та цілую у відповідь.

Здається, що ми стали справжньою парою. Бо це наша перша сварка.

- В тебе є загранник?

Киваю йому.

- Він тут із тобою?

- Ні, вдома.

Дивиться на годинник на руці. Зіскакує з мене.

- Збирайся. Їдемо до тебе по паспорт. Летимо десь на канікули. Давай. Давай. В нас мало часу.

Скидає свої речі у свою сумку. Хапає мої. Трамбує у валізу.

- Ти хочеш щось змінити у житті?

Киваю, так.

- То ж вставай! Будемо разом змінювати наші долі.