Читати книгу - "По руках, Іра Майська"

Глава 12

Гості збираються вже йти по своїм кімнатам. Ми зустрічаємо їх у залі. Дивляться на нас, наші валізи.

- Ви що, десь збираєтесь?

- Так, летимо десь. Де пальми та океан.

Наречена та її подружка, кривлять свої обличчя. Андрій мене обіймає та каже своїм друзям.

- Спитайте в Міли чому ми з нею розійшлися.

Жме руку хлопцям. Розвертається та веде мене за собою.

Чую краєм вуха, що наречена звертається до своєї найкращої подружки. Та мені вже не цікаво, що та розкаже їм. Я йду щаслива у своє майбутнє.

На вокзалі купуємо найближчі квитки до нашого міста. Щоправда, плацкарт. Дві бокові полиці. Але нам байдуже.

Зайшовши у вагон та розмістившись на своїх місцях, складаємо столик та робимо мені місце для відпочинку. Сідаємо разом, притулившись одне до одного. Чоловік крадькома мене цілує, поки нас ніхто не бачить. Я, граючись, кусаю його за шию. Вже глибока ніч, усі майже сплять, дехто в телефоні. Та на нас точно ніхто не звертає уваги.

Його руки зариваються у моєму волоссі, рот припадає до мого. Його язик викликає на поле бою мій язик. Мені так приємно, що мурахи біжать по спині. Від нього самого, від його смаку та, врешті-решт, від моїх відчуттів поряд з цим, майже, незнайомцем. Ще трішки пообіймавшись лягаєм спати.

Вранці, коли потяг прибув на місце, ми вилітаємо мало не найпершими та прямуємо до машин таксі.

Там я вказую свою адресу та ми мчим до мене додому.

Це звичайний панельний багатоквартирний будинок. Підіймаємось на другий поверх, звертаємо в бік моєї квартири. А там мене очікує сюрприз.

Ви певне вже здогадалися який.

Так, мій колишній. Підпирає стіну, поряд з моїми дверми. Дивиться трохи розгублено на нас. На наші сплетені руки та мою валізу у руках Андрія.

Я застигаю, як вкопана.

- Ксюша, сонечко. Я сумував за тобою. – Підіймає свій букет, що збирався мені подарувати.

Це три гвоздики... Гвоздики... Червоні...

Нічого проти не маю білих та рожевих, якщо що!

Дивлюся з жалем на нього. Думала, що буде боляче. Та ні. Переболіло.

Андрій міцніше стискає мою руку. Я його у відповідь.

- Маєш жалюгідний вигляд. – Немов сніжна королева, промовляю до нього.

- Слухай, чувак. Кажи, що хотів, бо ми спізнюємось на літак.

Колишній переводить погляд з мене на мого хлопця.

- Можеш попросити вибачення. Але цю дівчинку я нікому не віддам. – Притискає ближче до себе та цілує у скроню.

Бачу, як той вагається щось казати. Потім простягає квіти і каже пробач.

Відмахуюсь від букету та кажу, щоб подарував моїй колишній подрузі.

Провертаю ключ у замку та заводжу Андрія в квартиру.

Хапаю паспорт, кидаю найголовніші речі, бо мій хлопець каже, що там все придбаємо і вискакуємо з дому.

Усю дорогу цілуємось на задньому сидінні, з’їхавши трохи нижче. Щоб водій таксі не так сильно заглядав на нас.

В аеропорту обираємо куди ми можемо полетіти, купуємо квитки у наше спільне та щасливе майбутнє.

Я вірю, що бажання, загадані у новорічну ніч, обов’язково збуваються. Тому вірте, мрійте та придивіться до людини, що з’явилася поряд з вами.

А ми ідемо на взліт свого яскравого життя. І, можливо, у наступному році у нас буде своя сім’я. Як я і мріяла.

Дякую, мої любі читачі, що були поруч зі мною та моїми героями. Історія народилася зненацька, вийшла коротенькою. Проте, наші Андрій та Ксю, залишили відбиток у моєму серці.

Щиро ваша Іра Майська!

І не забувайте ставити зірочку біля анотації та обов'язково підпишіться на мене. 

Кінець