Читати книгу - "Казки народів світу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гаразд, хай буде по-твоєму.
Цар наказав пошити для меншої дочки чоловічу одежу, сам вибрав найкращого коня, і царівна очолила батькове військо.
Невдовзі країну облетіла нова, радісна вістка: ворог розбитий ущент.
А допомагав царівні в цій війні інший сусід, царевич.
Він повертався додому. Шлях йому стелився через володіння царя, якому допомагав. От царевич і надумав заночувати в замку, де жила наша царівна. Коли він її побачив, одразу впізнав того юнака, який боронив свою землю від ворога.
Повернувся царевич додому та й каже матері:
— Разом зі мною воювала хоробра дівчина.
— Як це дівчина може воювати? — здивувалася мати. — Де таке бачено, де таке чувано?
Царевич розповів усе, як було. Тоді мати каже:
— Поїдь до них у гості і вмов царівну піти погуляти на луг. А потім подивись на ті місця, де ви гуляли. Якщо трава на її місці буде зеленіша, значить, дівчина не була на війні.
Царевич так і зробив. Царівна охоче погодилася піти на луг. Натомившись, сіли вони відпочити, а царевич тим часом задрімав. Царівна перейшла на інше місце, відпочила, потім посиділа хвильку біля царевича і почала його будити:
— Вставай, царевичу, нам пора додому.
Глянув царевич на те місце, де відпочивала царівна: трава там була зеленіша, ніж на його місці.
Повернувся до матері й каже:
— Там, де відпочивала царівна, трава була зеленіша.
— Хіба я не казала, що не може дівчина воювати? — мовила мати.
— Все ж таки на війні була дівчина. Я це доведу, потім проситиму її вийти за мене заміж! — стояв на своєму царевич.
Він переодягнувся у бідняцьку одежу. Набрав веретен, намиста та й пішов до палацу, де жила царівна.
— Веретена, намисто продаю! — вигукував царевич.
Почули це служниці та й кажуть царівні:
— Чуєш, царівно, що продає той бідняк?
— Хай собі продає,— байдуже відмахнулася царівна.
— А ми хіба нічого не купимо? — спитали служниці.
— Купуйте, як хочете!
Служниці спустилися вниз до хлопця та й питають:
— Скільки просиш за разок намиста?
— Я грошей не беру, тільки миску проса.
Дали служниці миску проса. Але він, висипаючи просо в торбину, взяв і, ніби ненароком, розсипав його на землю. А поки збирав, надворі стемніло.
Служниці й питають хлопця:
— Чого ти не попросиш у нас іще миску проса, а згаяв півдня, щоб зібрати його по зернині?
— Хочу зрозуміти, що таке злидні,— відказав хлопець. — Якщо можете, люди добрі, пустіть мене переночувати. Я згоден ночувати і в підземеллі.
— Пустіть його в підземелля, хай ночує,— погодилася царівна, коли вислухала служниць.
Царевич тим часом вистежив, куди служниці поклали ключі від кімнати царівни, а вночі пробрався до неї, дав сонній понюхати чар-зілля, викрав її й відвіз до себе додому. Але пройшли чари, царівна прокинулась у чужому палаці. З переляку їй відібрало мову.
Три роки минуло. Мати й каже царевичу:
— Покинь її, нащо тобі німа, одружишся з іншою.
Послухав царевич матір. Знайшли йому іншу наречену. Приготувалися до весілля. А коли йшли вінчатися, всім людям роздавали свічки, щоб світили дорогою.
Дали свічку і німій дівчині.
По дорозі до церкви люди почали кричати:
— Німа, твоя свічка давно згоріла! Хіба тобі не пече пальці?
Але дівчина мовби й не чула.
— Нехай моя наречена спробує їй пояснити, — сказав царевич.
— Німа, тобі пече пальці! Невже не боляче? — вигукнула та.
— Відтепер ти будеш німою, — раптом заговорила німа дівчина. — Іди собі, звідки прийшла! Я три роки мучилась, бо втратила мову з переляку. А ти наділа вінок нареченої і думаєш, що ти тут хазяйка! Не бувати цьому!
Царевич відмовився від нареченої, яку йому нараяла мати, і залишився жити із своєю царівною. Так вони все життя пройшли разом у щасті.
БІЛИЙ КІТ
Ірландська народна казка
Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім’я Тренкос, тобто «Дужий у Ногах», — такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах.
Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон.
Повернувшись до свого замку, велетень поселив королівну в розкішних покоях, надарував їй барвистих шовкових одінь і приставив до неї сотню карликів у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому. І були там умільці-арфісти, що грали на арфах з ранку до вечора, і співаки, що співали мелодійних пісень. А ще подарував велетень королівні для забави цілий кошик коштовних самоцвітів — вони відбивали світло й іскристо променилися різними барвами. Тільки одного не дозволив їй велетень: виходити із замку. Він попередив її, що краще нехай і не важиться, бо в замку сотня дверей, і кожні стереже потворне псище із залізними іклами — ті пси розірвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти.
Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни.
Королівна відповіла йому:
— Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!
Але велетень тільки засміявся на її слова — мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах.
Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси.
Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку. Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт.
— Няв, няв! — голосно пронявчав він.
— Ой, який гарний котик! — промовила королівна. — Стрибни-но сюди у вікно!
— Відступися трошки, і я стрибну, — відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину.
Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік — і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав.
— Як же тебе звати? І звідки ти взявся? — спитала його королівна.
— Не в цім клопіт, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки народів світу», після закриття браузера.