Читати книгу - "Казки народів світу"

Казки народів світу

Нетлінна скарбниця народної мудрості і краси

Любий друже! Ти тримаєш у руках книжку, де зібрано казки, що їх створили народи п’яти континентів: Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії. Прочитавши її, відкриєш для себе напрочуд широкий, розмаїтий, яскравий образ світу в усьому його багатстві й неповторності.

Чимало з цих казок ти, певне, знаєш — їх тобі читали або розповідали мама чи тато, бабуся чи дідусь. Згодом, опанувавши грамоту, ти познайомився і з іншими казками: німецькими — «Бременські музиканти», «Кіт у чоботях», французькими — «Просинка», «Як не вберегли звірі своїх таємниць», англійськими — «Джоан і кривий гусопас», «Дік Віттінгтон та його кішка», польськими — «Покарана хитрість», «Цвіт папороті», румунськими — «Серце матері», «Фет-Фрумос із золотим волоссям», японськими — «Таро-Силач», «Сандалії-скороходи». Відомі тобі, безперечно, і чеська казка «Дванадцять принцес», і лужицька «Співуча липка», і словенські «Скам’янілі королівни».

В цій книжці є казка «Про Аладдіна та про чарівну лампу». Її взято із «Тисячі і однієї ночі» — пам’ятки літератури арабського Сходу, що її створено в XIV або XV столітті на сюжети давньої усної народної творчості Індії та Ірану. Понад триста казок та новел налічує «Тисяча і одна ніч», і кожна захоплює пригодами героїв, полонить уяву.

Та є в книжці й казки, які досі ще не перекладалися українською мовою. Це бельгійська казка-новела «Кентен і муха»; її складено також у середньовіччя, і розповідається в ній про талановитого юнака, бідняцького сина, який завдяки талантові й наполегливості став художником. Це й казка про лиса, цапа та мішок моркви, яку склали фризи — народ, що живе на Фризьких островах (у Північному морі).

В ефіопських казках «Гарна дружина» та «Як гукнеш, так і відгукнеться» висміюються дурні можновладці, скупі багатії, недолугі законники.

Цікаво буде прочитати казки й інших народів Африки — Гвінеї, Заїру, Кенії, Малі, Намібії, острова Мадагаскар, — а також казки індіанців Південної Америки.

Що ж таке казка, коли й чому вона виникла, як розвивалася?

Казка — це один із жанрів усної народної творчості (фольклору). Вона існує у всіх народів світу від непам’ятної давнини. В казці відтворено життя того чи іншого народу в різні періоди його історії, починаючи від первісного й до наших днів. Цим вона схожа на інші фольклорні жанри — оповідку, переказ, пісню, думу, які безпосередньо пов’язані з життям їхніх творців. Та водночас казка має свою особливість: дійсність відображено в ній, сказати б, не з фотографічною точністю, а мовби відбито в чарівному свічаді — переломлено через гру уяви, переінакшено через вигадку. Однак це не позбавляє казку зв’язку з реальністю: навпаки, саме реальність визначає її ідею, зміст, образи героїв, мову. Бо аж ніяк не кожна вигадка ставала казкою. Від оповідача до оповідача, з покоління в покоління люди переказували тільки те, що вважали найсуттєвішим, найголовнішим для себе. В казці втілено світогляд народу, його сподівання, його мрії. За всіма образами казки — дивовижними, страхітливими, кумедними — ховаються неосяжні глибини народного життя.

Об’єднати казки за певними прикметами — тобто класифікувати здавна намагаються вчені, які їх досліджують, — фольклористи. Проте й досі єдиної думки щодо цього в них нема. Тож поділити казки на якісь групи можна тільки умовно. Нині існує такий розподіл: казки про тварин, чарівні, соціально-побутові, новелістичні. Але провести чітку межу між тією чи тією групою не так просто. Кожна казка має сюжет, у ній діють герої — отже, вона певного мірою новелістична.

У всіх казках про тварин є чарівний елемент — звірі, птахи, риби розмовляють у них людською мовою і поводяться як люди. А в багатьох чарівних казках поряд із героями діють тварини, допомагають їм подолати перепони на шляху до поставленої мети. Майже всі казки містять «авантюру», тобто пригоду, на якій грунтується сюжет. І, нарешті, немає жодної казки — про тварин, чарівної, побутової, новелістичної,— в якій не було б повчання, моралі. Часом ця мораль висловлена прямо, інколи вона випливає із змісту, але в будь-якій казці будь-якого народу мораль є неодмінно.

Казку створила художня уява наших далеких пращурів. її початок губиться в мороці віків. Найдавніше, певно, виникли казки про тварин. їх почали складати в суспільстві, де ще не було класів, де люди жили родами й племенами і майже нічого не знали про навколишній світ. Світ цей здавався їм загадковим і страхітливим, населеним надприродними «верховними» істотами. Деяких вони вважали добрими, зичливими, інших — лихими, зловмисними, але й тих, і тих — могутніми. Тому люди вигадували різні обряди, за допомогою яких намагалися умилосердити ці «вищі сили», щоб вони полегшували життя. Тварин вони також обожнювали, гадаючи, що в кожного племені є свій захисник чи порадник, від якого залежить удача на полюванні.

З плином часу казки про тварин втрачали свій обрядовий, магічний характер, ставали схожими на байку. Оповідачі наділяли звірів, птахів, риб людськими чеснотами та вадами, і діяли ці тварини здебільшого в цілком реальній, позбавленій загадковості обстановці.

У фольклорі слов’янських та західноєвропейських народів казок про тварин порівняно небагато. А от у народів Америки, Австралії, Азії, Африки їх без ліку. Звичайно, в кожній країні у казках живуть «свої» тварини. В Європі — це вовк, ведмідь, лис, заєць, кінь, собака, кіт, півень (або курка), орел, ворон, в Азії та Африці — лев, тигр, слон, мавпа, черепаха, папуга, в Австралії — кенгуру. Щоправда, в казках цих континентів інколи діють і «європейські* тварини.

Казки про тварин цікавили багатьох учених і письменників світу. На Україні, зокрема, вивчивши «звіриний епос», створив свою славнозвісну збірку «Коли ще звірі говорили» Іван Франко.

Чарівні казки люди почали складати й переповідати теж із давніх-давен. Ці казки так само тісно, як і казки про тварин, пов’язані з віруваннями та обрядами наших пращурів. Існував, наприклад, обряд посвячення юнаків, які досягли того віку, коли можна самостійно полювати чи рибалити, брати участь у чоловічих танках та співах, одружуватись, у мужі-мисливці. їх заводили в лісові нетрі, залишали в самотній хижці і, щоб перевірити їхню хоробрість та витривалість, брали на суворий, а часто й на дуже жорстокий спробунок. Ті, хто його витримував, ставали повноправними членами племені. їм, як вважало плем’я, відкривалися таємниці стихій, мова звірів, птахів і риб, діяння духів добра і зла.

Цей обряд супроводився різними магічними ритуалами.

У чарівних казках ми зустрічаємось із найнеймовірнішими вигадками, з одухотворенням предметів і явищ навколишнього