Читати книгу - "Казки народів світу"

Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.

— Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!

— Що таке торба золота! Ще й нести її треба.

— Дам тобі дві торби і сам однесу! — обіцяє водяник.

— Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, щоб торби були великі, як мішки.

Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.

Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.

Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочивати. А чоловік думає собі: «Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото». І почав він міряти водяника — від п’яти здорової ноги аж до голови.

— Нащо ти мене міряєш? — питається водяник.

— Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.

Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і ходу! Бідар узяв те золото й приніс додому.

ВИНОГРАДАР І ЗМІЯ

Болгарська народна казка

Один чоловік мав гарний виноградник. Біля виноградника лежала купа каміння, де жила велика змія. Якось виноградар побачив змію і надумав зробити їй добро. Узяв кухоль свіжого молока, приніс, поставив біля каміння і став оддалік — хотів побачити, що буде. Змія вилізла, випила молока і впустила в кухоль один золотий. Виноградар узяв кухоль із золотим і пішов собі. Відтоді щоранку носив він змії молоко і забирав по одному золотому. Так дружили вони багато років.

Якось виноградар покликав сина, майбутнього господаря, і розповів йому про змію, що її годував молоком. Почав і син носити молоко й забирати золоті. Одного разу він подумав: «У тій купі має бути багато золотих; краще вбити змію, розрити купу й забрати золоті, а не носити молоко та годувати ту змію».

Отаке надумавши, він узяв палицю і поніс змії молоко. Коли змія молоко випила, хлопець замахнувся і щосили вдарив її, але убити не зміг, відбив тільки шматок хвоста. Змія розгнівалась і вкусила хлопця. Він розпух і ледве дійшов додому. Батько спитав його, що сталось. Син розповів усе, як було, і через кілька днів помер.

Минуло багато часу, і якось прийшов виноградар до тієї самої купи каміння. Вилізла і змія. Виноградар їй каже:

— Давай знову дружити, як раніше дружили.

А змія йому відповіла:

— Чоловіче, не може відновитися колишня дружба. Поки ти бачиш синову могилу, а я — свого відбитого хвоста, ми не можемо стати друзями. Коли щось робиш, думай і про наслідки.

ШАН І МАРІЖУАНА

Галісійська народна казка

Жили собі чоловік та жінка, і так вони любили одне одного, що й не сказати. Його звали Шан, і він був дурнуватий. її звали Маріжуана. І мали ці чоловік та жінка осла.

Якось Шан пішов з ослом у ліс по дрова і знайшов мішок срібних монет. Він нав’ючив мішок на осла і повернувся додому. Вдома розповів жінці, що знайшов мішок із срібними песо, але жінка відповіла, що це не срібло, а непотріб. А він:

— Та ні, це гроші.

А жінка на те:

— Мовчи і нікому не кажи, бо вони нам дуже потрібні.

Трохи згодом Шан узяв осла і знову пішов у ліс. А назустріч йому чоловік, питає, чи не знаходив мішка із срібними монетами. А Шан:

— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.

Чоловік пішов до Шанової жінки і став вимагати, щоб вона віддала йому мішок із сріблом. Маріжуана відповіла, що знати нічого ке знає. Тоді чоловік звернувся до суду.

От у день суду Маріжуана встала раненько, насмажила шкварок і розсипала їх на городі. Потім покликала Шана:

— Шане, вставай і йди по траву для осла!

Шан устав і пішов. Побачив на городі шкварки і став збирати їх. А жінці сказав:

— Маріжуано, цієї ночі впали з неба гарячі шкварки.

— Дурненький! Як можуть падати з неба гарячі шкварки?

— Так, так, ось у мене в зубах застряло м’ясо.

— Послухай, піди краще по траву для осла!

Поки Шан ходив, Маріжуана поклала газету перед ослом, і осел почав ревти. Побачив це Шан та й каже:

— Маріжуано, осел читає газету і каже а, е, і, о, у!

От на суді і суддя питає, чи не знаходив Шан мішка з грошима.

А Шан:

— Та знайшов, але Маріжуана сказала, що вони нам дуже потрібні.

Тоді суддя звелів Маріжуані, щоб та віддала гроші. А вона:

— Ви не зважайте на його слова, бо він також запевняє, що цієї ночі з неба впали гарячі шкварки.

— Авжеж, — підтвердив Шан. — Вони й досі стирчать у мене в зубах.

Маріжуана знову:

— А ще ти казав, що вранці осел читав газету.

— Так, так, він навіть казав а, е, і, о, у!

Ось таким чином Маріжуана виграла справу, бо ніхто не повірив Шанові.

ЦАРІВНА ЙДЕ НА ВІЙНУ

Грецька народна казка

Жив собі цар, і мав він троє дочок. Несподівано прилетіла вістка, що сусідній цар іде на нього війною. Задумався цар. Що робити? А старша дочка й питає:

— Чого ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

— Що тобі сказати? Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний…

— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — зітхнула дівчина.

Прийшла середульша дочка, питає:

— Чого ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Прошу, рідненький, повідай мені про свій клопіт.

— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те саме, що й старша.

— Ні, батьку, не скажу.

— Ну слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. Але я вже старий, немічний…

— Ой, скільки лиха принесе війна! Тепер уже не скоро віддасте мене заміж! — сумно мовила дівчина.

Нарешті прийшла менша дочка, питає:

— Чого ти, батьку, сумуєш?

— Нащо тобі знати — це не жіноча справа.

— Ні, повідай, я ж твоя рідна донька!

— Мабуть, не треба. Ти все одно скажеш те ж саме, що й твої сестри.

— Ні, не скажу! — твердо відповіла дівчина.

— Ну, слухай! Прилетіла вістка: треба йти на війну. А я вже старий, немічний…

— Не журіться, батечку! Пошийте мені чоловічу одежу, дайте коня, і я поведу ваше військо.

— Де таке бачено? Хіба можна дівчині воювати?

— Не бійтесь за мене. Я смілива. Я