Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Голоси, що долинали з кают екіпажу, зазвучали гучніш, безладніш. Хоча сигнал відбою не пролунав, вона розчула, як заметушилися люди. Ось Сін викрикнув щось таке, мов «Тривога!». Тут шарнуло їй ногу об стіну, й вона вхопилась за ручку-хапалку. Ні, не було сенсу дертися до ліфта. Рука за рукою, так перебирала зачіпки, поки й вихопилася в коридор. Із дверей на неї витріщалися широко розплющені очі. Один чоловік, уздрівши її, аж відсахнувся. Наомі відштовхнулася від стіни ногою та й полетіла прямо, як стріла, навіть не торкаючись ручок-зачіпок, аби підправити свій політ. Боліло плече. Знову засочилася кров із ранки на голові. А вона почувалася блаженно.
Он за рогом Сін: став, ухопившись за ручку-зачіпку; його спідня щелепа гейби відпала, а очі йому так округліли, що далі нікуди. Пропливаючи повз нього, вона піднесла зціпленого кулака, так привітавшись.
— Як буду кому треба, — кинула, — то я у своїй каюті, гара?
Розділ тридцять третій. Голден
Історія людства здебільшого мала свої статичні мапи. Навіть у часи зміни та хаосу, коли цивілізації гинули за одну ніч, місця лишалися більш-менш тими самими. Відстань між Африкою та Південною Америкою була собі такою самою, як і завжди, принаймні в часовому проміжку еволюції людства. І називайте це Францією а чи Зоною Загальноєвропейського Інтересу, а Париж як був, так і лишався розташованим ближче до Орлеану, аніж до Ніцци. Аж коли люди заселили Марс, а далі — Пояс і ще дальші, «позапоясні» світи, — аж тоді відстань поміж великими осередками людського життя обернулася функцією часу. Як подивитися зі станції Тайко, то Земля й Місяць опиняються десь мало не біля самого Сонця. Марс для «тайківців» був ближче, але даленів із кожною годиною перельоту ще далі за цю станцію. Сатурн був ближче, а от Юпітерові місяці — далі. Те, що все на світі або ближчало, або даленіло, було в Голденовім житті простою даністю: без коментарів, нічого незвичайного. І лише в такі часи, як оцей-о, факти орбітальної періодичності починали здаватися чимсь мов метафора для чогось глибшого.
Щойно Фред ухвалив своє рішення летіти на Місяць, як Голден хап свої речі й переніс на «Росинанта». А потім переправив туди ж таки і всі манатки своєї родини-команди. Еймосові лахи були охайно складені — й навіть посортовані — у великій брезентовій торбі. Алексові ж набутки були жужмом запхані у валізу, й частина їх лежала в окремому відділенні, а решта в загальному просторі, одначе годі було визначити, котрі з них чисті, а котрі просять прання. Речі Наомі лежали в Голденовій валізі. Запасна пара черевиків, самітна шкарпетка без пари, спідня білизна. У ванній на поличці вона лишила крихітну модель якогось марсіянського бойового механізму: яскраво-червоне й матово-чорне, і не більше за його великого пальця. Але він не знав, чи має цей дармовисик якесь для неї значення, а чи, мо’, й не згадає дівчина, де та коли це придбала. І він таки забрав ту цяцьку, але виказав при цьому неабияку обачність. Дбайливо загорнув її в серветку й поклав у шкатулу, на подушечку. А вчинив він так тому, що не мав нічого ближчого до коханої, тож хоч про її іграшку подбав.
Опинитися знов усередині «Росинанта» було мов повернутися до себе додому, ото тільки, що занадто було в кораблі порожньо. Тісні коридори екіпажної палуби видавались аж надто широкими. Випадкові лускоти-тріскоти розширюваних зчленувань, що пристосовувалися до температурних зміщень, лунали моторошно, мов привиди які стукали. Хоч би в якому куточку працювали ремонтники, він їх чув. А які осоружні були йому їхні голоси та кроки! Бо не його рідній команді належали. А підуть геть — і давить гнітюча тиша...
І сказав він собі: це тимчасове. Що скоро-скоро, геть незабаром він побачить Алекса в кабіні пілота, а Еймоса — в машинній залі. Й Наомі сидітиме поруч, лагідно доводячи йому, де він надто закручує гайки та як легко можна все виправити на краще. І прилетить він на Місяць, а вони всі тамечки! Всі-всі. А як? Та якось так...
Ото тільки, що досі не отримав він жодної вісточки від Наомі. Зате надійшло коротке, лиш текстове, повідомлення від мами Тамари: батьки його всі живі-здорові, поки що, але отой попіл усе падає та й падає на ранчо, мов сніг узимку. І — ні слівця від Еймоса.
Буває, що люди знають, коли кажуть останнє своє комусь «до побачення», але ж не завжди буває саме так. Не часто. У більшості людей останнє їхнє прощай звучить мов між іншим, тож хто їх чує, не звертає уваги й не помічає. Отак і Голден: наразі, коли пітьма запанувала на командній палубі, а поруч тебе плаває у повітрі півлітрова колба добренного бурбону, а аудіосистема виграє дванадцятитактові блюзи, то йому вже здавалося, ніби він оце й висловив кілька своїх останніх прости-прощай, ото тільки, що ще цього не усвідомив. Раз по раз програвав він подумки усе-все у своїй голові, хоча ті спомини щораз більше плутались і дедалі більше болю завдавали.
— Ми з тобою — це все, що лишилося, — промовив він до корабля. — А ти — це все, що я ще маю.
Довгенько «Росинант» терпів таку балачку, але потім, якимсь моторошним чином, обізвався! На його консолі зблиснув яскраво-жовтий вхідний сигнал. Рукавом сорочки втер Голден свої зморені очі та й прийняв виклик. У віконці показався набурмошений Фред Джонсон.
— Голден?
— Фред?
— Ти в порядку?
— Ах. Так?
Фред похилився наперед, і його голова заполонила весь екран.
— Бо я цілих п’ятнадцять хвилин ніяк тебе не дістану на твоїм ручнім терміналі.
Роззирнувся Голден по командній палубі, а тоді покивав головою.
— Чи не забув я його в моїх штанях там, у каюті? Либонь, так воно і є.
— Ти що, впився?
— Та наче так воно і є, теє-то як його.
Мусив добряче зібратись, аби виразніш вимовляти слова.
— І, значить, на тобі нема штанів?
— Фреде, я не готовий заводити наші з тобою стосунки аж так далеко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі», після закриття браузера.