Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Рушила до того «свого» ящика, і тут підлога мов провалилася під нею. Вона спіткнулась і головою об металеві полички лусь! На кілька секунд торохкання десь трохи ніби стишилось. Труснула головою, і кілька краплин крові упали на стіну й підлогу.

«Невелика біда! — подумалось. — Поранення голови дають завжди велику кровотечу. Тож маю незначну ранку. Ворушись!»

ГТЗ так розщебетались, аж гук пішов по всьому тілу корабля. Наомі розшукала потрібний ящик, зняла прив’язок, витягла той інструмент на вільне місце й, сівши на підлогу, поклала його собі на коліна, мов немовля. На якусь хворобливо довгу мить їй видалося, ніби защіпка не та: не зігнута, міцна, нічого з нею не вдієш? Але то вона помилилась: примарилося. Усе гаразд. Потягла защіп­­ку на себе, втисла пучки пальців туди, де видніла щілина, якої не мало б там бути... тоді потягла, збільшуючи отвір, а потім штовх її знову, впихаючи свою шкіру й кісточки туди, мов клинці. Їй пекельно боліло, але на біль вона не зважала. Зненацька жахливо зріс її тиск на підлогу: прискорення! І вона ж не знала, куди й навіщо. Занила спина. Не один рік минув відтоді, як її тіло просило підтримки в хреб­ців під час граничних прискорень. У такі моменти вона зазвичай лежала на спині в полоні гелю.

Та ось защіпка, обурено луснувши, піддалася. Накривка відлетіла, але інструменти лишилися на своїх місцях. Усі оті гайкові ключі, викрутки, епоксидні пальники, вольтметри та бляшанки з повітрям чи мастилами були прив’язані до своїх місць. Крізь щільно упаковані верстви всякої всячини вона швидко докопалася до шестигранників і вхопила десятиміліметрового. Оце ж була її перевага над Марком з його екіпажем. Вона стільки років прожила на марсіянському кораблі. Мов свої п’ять пальців, знала вона, котре з цих знарядь підходить до якої панелі доступу. Вона схопила ще вольтметр, обтискач для дротів та легкий паяльник і позапихала все те до кишень. Як поталанить, то стане їй і гайкового ключа, але ж...

Казна-куди втекла з-під ніг підлога — де й поділися тяжіння з вагою. І годі було визначити, хто навколо чого, чи що навколо кого обертається. Лап-лап... де та підлога? Де стіни? Але нічого такого напохваті не знайшлося — тільки вже добре знайомий ящик поруч плавав. От і чудово! Ухопила його, притисла до живота, а тоді штовх від себе! І воно й спрацювало, як реактивна маса. А тоді вже вона, викручуючись, дотяглася до лавки. І тут її жбурнуло вниз, а позад неї гупнув і ящик з інструментами. Спіткнулась. Іще один басовитий гул потряс корабля. Долаючи біль у спині й колінах, метнулася до ліфта.

Тільки увійшла до кабіни, як, це вже укотре, зникло тяжіння. Все ще щебетали ГТЗ, хоча того щебету й поменшало. І не пригадувалось їй, чи давно вона чула пуск торпеди. Битва начебто наближалась до свого кінця. Подумки Наомі підганяла ліфт: хутчій! Хутчій! Якщо зараз прозвучить відбій і люди попідводяться, повиходять зі своїх лігвищ швидше, ніж вона впорає своє завдання, то й Голден, і «Росинант», і, можливо, навіть чимала частина станції Тайко згинуть. Кожен забарний метр просування ліфта малював їй ту страхітливу послідовність можливих подій: ось зациклився привід... ось викинув ядро — й вогонь, яскравіший за сонячне світло, пожирає все... А корабель рухався, б’ючи її об ліфтові стінки, чи не до синців на тілі, а тоді відпускаючи: поплавай на волі! Вона вимкнула ліфт між каютами екіпажу й шлюзом і заспішила, щоб уповільнення корабля не захопило її в пастці порожнього повітря.

Потрібна їй панель доступу була п’ятнадцяти сантиметрів заввишки й сорока завширш і відкривала шлях до головної сукупності електричних кабелів, прокладених по центру корабля. Якщо вона перепалить усі тут кабелі пальником, то вмить усі ці струми перемкнуться на інші канали. Заморгають кілька тривожних індикаторів, та й по всьому: нічого особливого не трапиться. То й доб­­ре. Вона ж бо не планувала знищити корабель. Їй потрібно було тільки використати його. Вчепившись обома ступнями й однією рукою в настінні ручки, вона почала працювати шестигранником. Гвинти впаяно в плату, й викрутити їх годі було, але ось вона відчула: різьба вже не тримає. Три кріплення викручено. Чотири. П’ять.

Шість.

Вона побачила мікрорурку в щілину, де плата вже почала відходити. Корабель задвигтів під нею, здійснюючи поворот. Уявивши, як ключ падає в шахту, затисла його в кулаці, щоб не випорснув. Червоно-чорний згусток крові одділився од її кіс і приліпився до стіни, замастивши її. Та байдуже. Вже відлупилось аж сім кріпажів. Вісім. До неї долинули голоси від кают екіпажу. Якась жінка сказала, що чогось ніяк не добере, а чоловік їй заперечив: «Та ні». Дев’ять. Десять.

Плата відпала. Наомі згребла мікрорурку в пригорщу, перевірила її заряд. Батареї майже повністю заряджені. Зв’язок прочитувався добре. Вона не знала, котре тут коло струму є радіотрансляція. Спробувала перше-ліпше й отримала хибний код. Мугикаючи прокльони собі під ніс, налаштувала діагностичний спосіб і почала випробовувати. Начебто минула ціла вічність, поки прийшов зворотний сигнал. Великим пальцем проциклювала отримане — й ось воно, є! Вісімнадцятий канал виявився таким комунікаційним набором, що його використовував і «Росинант» для радіотрансляцій — із протоколами D4/L4. Набрала на екрані код перевизначення, який дозволив би їй відправити тридцятисекундні діагностичні сигнали, а тоді видалила файл з цими сигналами. Вигулькнуло повідомлення про помилку. Вона перемкнула систему в ручний режим. Нині вона вже хлипала, але ще не плакала. Права ступня вислизнула з хапальної ручки, й вона вхопилась за панель відкритого доступу. Щось гостре й зубате шарнуло їй по кісточках. Наомі охнула від болю і зразу й відкинула цю прикрість. Нíколи!

— Прошу отримувача, — сказала, тулячи мікрорурку до вуст, — передати повідомлення далі. Говорить Наомі Наґата з «Росинанта». Повідомлення для Джеймса Голдена. Софт, що контролює магнітну камеру, було зламано з метою диверсії. Не запускати реактор без перезавантаження апаратних драйверів з відомого надійного джерела. Прошу ретранслювати повідомлення.

На половині останнього слова мікрорурка пропищала, що тридцять секунд скінчились, і перейшла на основне меню. Наомі випустила мікрорурку: лети! й сама пустилася, відпливла від стіни. Широко розкинувши руки, випустила й шестигранник. Вона сподівалася, що її витівка спрацювала. Битва й досі була в розпалі. Якщо Марко волів ще більше заплутати ситуацію, він міг і забити етер перешкодами, та це навряд чи. Надто тішився він, коли опинявся в центрі уваги. І, якщо вона міркує слушно — якщо поясани хочуть захопити прем’єр-міністра Марса в полон, то ці відомості, що вийшли з самої гущі битви, будуть розглянуті найкращими, які досі ще існували, розвідками світу.

Ні, Джим іще не в безпеці. Вона це добре тямила, але ще якусь мить не відчувала цього. Та пітьма ще повернеться: і тривога, що кості ломить, і та вина, й той страх. У тому