Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Не без внутрішнього тремтіння я зрозумів, що тепер немає потреби озиратися на бліду пляму місячного світла. Я розривався між бажанням тікати і лихоманкою пізнання у поєднанні з дивною приреченістю, які штовхали мене вперед. Що сталося із цим мегаполісом за мільйони років, які відділяють реальність від моїх видінь? Чи вціліла мережа підземних переходів між гігантськими вежами? Що іще збереглося після небачених тектонічних потрясінь?

Може, я натрапив на похований, страхітливо давній світ? Чи зможу я знайти той будинок, де колись навчався писати, або ту вежу, на стінах якої С-ґґ-ха, полонений розум з числа зіркоголових рослин — хижих мешканців Антарктики, вирізьбив свої картини? Чи не завалилася похила галерея, яка була на два рівні нижче, чи можна ще нею пройти до зали полонених свідомостей? У цій залі полонений розум небувалої істоти — напівпластикового мешканця внутрішніх порожнин невідомої нам планети за Плутоном, якій випаде жити на 18 мільйонів років пізніше, — зберігав виліплену з глини якусь свою дивовижу.

Я заплющив очі і обхопив голову руками, марно силкуючись прогнати з неї образи із божевільних снів. Тільки тепер я по-справжньому відчув потік вогкого і холодного повітря і, здригнувшись, усвідомив, що позад мене і піді мною могли лежати величезні чорні безодні. Пригадав кімнати, переходи і галереї, якими вони являлися мені у снах. Цікаво, чи вільний шлях до центрального архіву? Щойно я пригадав страшні рукописи із контейнерів у нержавіючих металевих нішах, мене знову охопило відчуття приреченості.

Там, якщо вірити снам і легендам, зберігалась уся історія минулого і майбутнього космічного простору-часу, записана полоненими розумами з усіх планет і часів нашої Сонячної системи. Чистісіньке божевілля — але хіба я і весь навколишній світ не були такими ж божевільними? Згадалися замкнені металеві шафи та дивовижні ручки, за допомогою яких вони відчинялись, згадав я і розташування моєї власної ніші. Як часто мені доводилося повторювати складну процедуру обертання й натискання ручки у ніші на нижньому рівні секції земних хребетних! Кожна деталь була свіжою та знайомою. Якби переді мною постала тепер та ніша зі снів, я б легко її відчинив. І тої ж миті мене охопив шал, а ще за мить я біг, зашпортуючись і перестрибуючи через уламки брил у напрямку добре знайомого мені проходу в глибини Землі.

VII

З цієї секунди не варто покладатися на достовірність моїх спогадів — я і сам волів би вважати їх частиною якогось божевільного сну або хворобливою маячнею. Мій мозок, здавалося, перебував у полоні лихоманки, я сприймав усе немов крізь хвилі туману. Промінь ліхтаря ледь розсіював морок, раз по раз вихоплюючи понівечені невблаганним часом стіни з ієрогліфами. В одному місці обвалилася частина склепіння, тож мені довелося перелазити через величезну купу каміння, що ледь не сягала стелі із важкими гронами сталактитів. Кошмар досяг кульмінації, а наплив оманливих спогадів робив його просто нестерпним. Лиш одне було незвичним — мій зріст порівняно з розмірами циклопічної кладки. Мене гнітило мимовільне відчуття нікчемності, наче ці величні стіни з погляду звичайної людини виходили за будь-які межі нормального. Знову і знову я знервовано оглядав своє тіло, почуваючись незатишно через свою людську подобу.

Я просувався чорною безоднею далі, то через щось перестрибуючи, то перечіпаючись — нерідко падав і набивав синці, одного разу мало не розбив ліхтар. Я знав кожен камінь, кожен закуток цього демонічного провалля і часто зупинявся — спрямувати промінь ліхтаря на захаращені і розвалені, але такі знайомі склепінчасті галереї. Деякі кімнати були повністю зруйновані, інші збереглися, але стояли порожні або завалені уламками. Інколи я потрапляв до кімнат із металічними конструкціями: частина майже цілі, частина — пошкоджені, а деякі — покручені або розтрощені, і впізнав у них величезні чи то п’єдестали, чи то столи зі своїх видінь. Я навіть не здогадувався, чим вони були насправді.

Віднайшовши прохід униз, я почав спускатися, та невдовзі був змушений зупинитися перед розколиною не менше чотирьох футів від краю до краю. Кладка в цьому місці обвалилася і, пробивши наскрізь підлогу, відкрила під ногами чорну безодню. Я знав, що піді мною було іще два підвальні рівні цієї неосяжної структури, і здригнувся від нападу паніки, бо згадав важкі, оббиті металевими смугами люки на найнижчому рівні. Тепер поруч із люками не могло бути охоронців, адже ті, внизу, вже давно зробили свою чорну справу і поступово занепали. Вони мають остаточно вимерти до початку наступної після людської раси епохи жуків. І все одно я знову затремтів, пригадавши легенди аборигенів.

Мені коштувало чималих зусиль перестрибнути через провалля — купа каміння заважала розбігтися, та нестяма гнала мене вперед. Я обрав місце ближче до лівої стіни, де розколина була найвужчою, а місце для приземлення — вільне від небезпечних уламків, і за одну жахну мить безпечно приземлився на протилежному боці. Спустившись на нижній рівень, я проминув залу з неймовірно понівеченими машинами, що лежали під уламками обваленого склепіння. Все було мені знайомим, тому я впевнено переліз через брили, що загородили вхід до великого поперечного коридору. Я пам’ятав, що цією галереєю можна було під містом пройти до центрального архіву.

Здавалося, минула ціла вічність, поки я ішов, стрибав і повз у заваленому уламками коридорі. Подекуди я зустрічав різьблені візерунки на віковічних стінах — деякі здавалися знайомими, решта ж, імовірно, з’явилась у пізніші часи, вже після моїх сновидінь. Оскільки цей підземний перехід мав сполучати між собою будинки, в ньому не було бічних аркових порталів, окрім тих, які вели до нижніх рівнів горішніх споруд. На деяких перехрестях я досить надовго відхилявся від головного шляху і звертав у бічні проходи, де бачив добре знайомі коридори і кімнати, і тільки двічі помітив суттєві відмінності від того, про що розповідали сни: в одному з цих випадків знайомий мені хід було замуровано.

Я стрепенувся, відганяючи напад несподіваної слабкості, і продовжив шлях через підземелля однієї із зруйнованих базальтових веж без вікон, всередині якої саме каміння, здавалося, волає про лиховісну чужинську силу. Ця вежа була круглою, близько двохсот футів у діаметрі, на її темних стінах я не помітив жодних різьблених візерунків. На підлозі не було нічого, крім піску й пилюки, та ще великого отвору; такий же отвір був у стелі. Сходів і пандусів тут не було — справді, у моїх видіннях Велика Раса лишила ці вежі цілком незайманими, а ті, що звели їх, не мали потреби у сходах і галереях. У моїх сновидіннях нижній отвір залишався щільно закритим і запечатаним та перебував під постійною охороною. Зараз він був відкритий — з його чорної зяючої пащі лився неспинний потік прохолодного вологого повітря. Я заборонив собі навіть замислюватись, що могло чаїтися у тих похмурих безоднях.

І далі прокладаючи шлях через завали у коридорі, я невдовзі дістався місця, де під обваленим склепінням горою лежали уламки. Я здерся на самий вершечок: у темряві промінь ліхтаря не сягав ані стін, ані склепінчастої стелі, розсіюючись у порожнечі. Це, як мені здавалося, мав бути підвал дому постачальника металу, він виходив фасадом на третю площу недалечко від архіву. Я не уявляв, що тут могло статися.

Одразу за купою уламків прохід вів далі, але вже наступний завал ледь не повністю перекрив дорогу — провалене склепіння загороджувало шлях, майже торкаючись захаращеної підлоги. І досі не можу зрозуміти, як зумів розхитати важезні брили