Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

здогадки стосовно природи предковічної споруди, а також візерунків, якими рясно змережили давні стіни. Цілковита тотожність цих монолітів і каменів у моїх сновидіннях жахала і позбавляла самовладання. Колись тут був циклопічний коридор заввишки тридцять футів із вимощеною восьмикутними плитами підлогою і надійним склепінням над головою. З правого боку коридору були кімнати, а в дальньому його кінці одна з похилих галерей, очевидно, вела кудись вглиб.

Я навіть здригнувся від усвідомлення цієї картини, адже вона виходила далеко за межі того, що могли розповісти самі камені. Як я міг дізнатися, що цей коридор мав іти десь глибоко під землею? Як міг знати, що галерея позад мене має вести нагору? Звідки могло бути відомо, що довгий підземний перехід до «Площі колон» починається ліворуч у проході наді мною? Яким чином я здобув уявлення, що зала з машинами і тунель праворуч, який вів до центрального архіву, розташовані на два рівні нижче? Звідки я дізнався про страшні, оббиті металевими смугами люки, внизу, на найнижчому четвертому рівні? Таке грубе вторгнення світу моїх снів у реальну дійсність змусило мене тремтіти і спливати холодним потом.

Наступної миті я відчув слабкий подув прохолодного вітру, що підіймався нагору з невеликої заглибини в центральній частині руїн. Мої видіння знову розвіялися, і я лишився наодинці з пустелею, лиховісним світлом місяця і муруванням часів палеогену. Тепер я зіткнувся з чимось цілком реальним і відчутним, хай і вкритим серпанком моторошної таємниці, адже потік повітря міг означати лиш одне — внизу, під безладно розкиданим камінням, була велика порожнина.

Перше, що мені спало на думку, це жаскі легенди тубільців про великі будинки глибоко під землею, де народжуються потужні вітри і панує жах. Згодом мене заполонили видіння моїх колишніх снів, а неясні оманливі спогади не давали зосередитися. Що було піді мною? На порозі відкриття якого доісторичного, незбагненного першоджерела давніх міфів та нічних страхіть я стою? Лиш мить я вагався, адже не тільки цікавість і науковий запал, але й щось інше штовхало мене вперед, змушувало не піддаватися дедалі сильнішому страху.

Здавалось, я рухався майже автоматично, наче скерований якоюсь нездоланною волею. Запхавши ліхтар у кишеню, я з силою, якої в собі навіть не підозрював, підняв і відсунув убік величезну брилу, потім ще одну, аж поки мені в обличчя не повіяло вогким повітрям, таким відмінним від сухої атмосфери пустелі. Переді мною відкрилося чорне провалля, а трохи згодом, коли я відсунув останні невеликі уламки, хворобливе місячне світло впало у розколину — доволі широку, щоб я міг у неї пролізти.

Я дістав ліхтар і спрямував яскравий промінь вниз: піді мною були залишки розваленої кладки; під кутом приблизно 45 градусів вона вела вниз на північ — імовірно, колись, у далекому минулому, тут стався обвал. Між нею і рівнем землі відкрилася чорна порожнина, обмежена згори гігантським склепінням. Як видавалося, піски пустелі лежали просто над стелею велетенської прадавньої споруди — я не знав тоді, як вона вціліла після цілих епох геологічних потрясінь, не візьмуся гадати і зараз.

Пригадуючи ті події, я не можу назвати свій вчинок інакше як цілковитим божевіллям, адже сама думка спуститися у незвідану безодню, та ще й коли про це не знає жодна жива душа, — справжнісіньке безумство. Так і є, але я без особливих вагань зважився на спуск, і знову вкотре здавалося, що мене кудись тягне і спрямовує невидима рука долі. Я поперемінно вмикав і вимикав ліхтар, щоб зберегти заряд батареї, і так повільно просувався униз, часом обличчям уперед, коли щастило знайти для рук і ніг надійну опору, а часом — спиною, коли спуск потребував більшої обережності. Ліворуч і праворуч у променях ліхтаря я бачив віддалік муровані й укриті візерунками стіни, попереду ж на мене чекав непроглядний морок.

Не можу сказати, скільки тривав спуск. У мозку роїлись образи і здогадки, повністю витіснивши навколишню реальність. Органи чуття дали збій, а звичний страх безпорадно позирав на мене примарною фантастичною горгулею. Нарешті я дістався підлоги, всіяної безформними уламками, кам’яними брилами і піском. По обидва боки — на віддалі приблизно тридцяти футів одна від одної — височіли і сходилися далеко над головою масивні стіни. Я чітко бачив різьблення на них, проте не міг осягнути їхнього змісту. Найбільше ж мене вразила склепінчаста стеля. Промінь ліхтаря не міг як слід її освітити, але я спромігся добре розгледіти нижню частину склепіння, і побачене настільки ошелешило мене повною тотожністю тому, що я бачив у снах про давній світ, що я затремтів від хвилювання.

Позаду і далеко вгорі пляма слабкого світла нагадувала про існування земного світу, і якесь неясне відчуття підказувало мені не втрачати цієї плями з поля зору, щоб не заблукати на зворотному шляху. Я рушив до лівої стіни, де сліди різьблення були чіткішими. Іти захаращеним уламками коридором було не легше, ніж перед тим спускатися, проте я не відступався. В одному місці я відкотив кілька брил, розгорнув ногою дрібніші уламки, щоб подивитися на покриття підлоги, і аж здригнувся — великі восьмикутні плити, щільно підігнані одна до одної, виглядали неймовірно знайомим.

При світлі ліхтаря я уважно оглянув помережану візерунками поверхню стіни. Піщаник вочевидь зазнав тривалого впливу води, а загадкові нашарування я не зумів розпізнати. В окремих місцях кладка була пошкоджена і розбита. Я мимохіть замислився, скільки ще епох та природних катаклізмів переживе ця доісторична споруда.

Найбільше мене схвилювали ієрогліфи. Попри руйнівну роботу часу, їх можна було доволі непогано роздивитися зблизька; вражало, що вони до найменших деталей були подібні до тих, інших, з моїх снів. Решта збігів у деталях архітектури хоч і були вартими подиву, проте не виходили за межі ймовірного. Ці руїни справили сильне враження на творців найдавніших міфів, стали невід’ємною частиною таємних знань і якимось чином під час амнезії дійшли й до мене, породивши у підсвідомості яскраві образи. Але як пояснити цілковиту схожість кожної лінії та спіралі цих дивних накреслень з образами, що переслідували мене уже стільки років у снах? Яка загадкова і втрачена іконографія могла відтворити усі малопомітні напівтони й нюанси, які щоночі так невідступно, явно і послідовно не давали спокою моїй уяві?

Не могло бути й мови про якусь приблизну схожість; поза сумнівом, я стояв у засипаному вже мільйони років коридорі, тому самому, що приходив у мої сни багато ночей поспіль, і знав його не гірше за свій власний дім на Крейн-стріт в Аркгемі. Щоправда, у моїх снах це місце поставало не розваленим, мало первісний вигляд, проте через це подібність не ставала меншою. Я чудово розумів, що тут і до чого. Цей закуток я теж добре знав, і знав його розташування у цьому страшному давньому місті з моїх снів. Я раптом з несвідомою впевненістю подумав, що здатний непомильно віднайти будь-яке потрібне мені місце в цій споруді або місті, які вціліли після змін і руйнацій незліченних віків. Та що ж, Боже мій, усе це могло означати? Як я міг усе це знати? Яка страшна правда могла чаїтися за фасадом давніх легенд про істот із цього доісторичного лабіринту?

Лиш найменшу частку сум’яття і збентеження, що наче хробак точили мою душу, здатні передати слова. Я знав це місце. Я знав, що лежить попереду і що було на горішніх поверхах величезної вежі, перш ніж вона розвалилася, засіявши камінням та уламками землю, яка згодом стане пустелею.