Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А далі все просто. Баран, вирахувавши твою траєкторію, заспокоюється і продовжує йти по своїй прямій, щипаючи травичку, впевнений, що асимптота й пряма, за математичним правилом, ніколи в житті не перетнуться. І в момент, коли ти опиняєшся на відстані, достатній для кидка, ти, порушуючи всі закони декартової системи координат, накидаєш на нього ургу (аркан). Все. Баран твій!
Маковскі слухав мене, роззявивши рота.
— А знаєш, чого тобі не вдалося зловити цього цапа з першого разу?
— Чого?
— Бо цап знає геометрію і вміє будувати графіки функцій, а ти — ні!
Франческа зареготала.
Я рушив до цапа, але не прямо на нього, а ніби мимо. Навіть не дивився в його бік. Рогата худоба підняла свою бородату голову й насторожилась. Але, вирахувавши мою траєкторію, зразу заспокоїлась і продовжила переробляти зелену травичку на бібки. Щойно відстань між нами сягла п’яти метрів, я легко метнув петлю. Козел побачив мій рух, сахнувся, та запізно — «гйдэг уяа» намертво затяглася на його рогах.
Моя команда стояла тихо. Очі у всіх були такі, ніби я не козла мотузкою зловив, а принаймні сателіт.
— Ну фіга собі, kurwa! — ошелешено сказав Льолєк. — Ти прямо командос!
Я віддав рогатого «сателіта» сержантові і всміхнувся. Прості навички та вміння, що тисячі років допомагали монголам вижити у Великому Степу, здавалися сучасним людям якоюсь суперсилою. А в степу таке вміє кожна дитина.
— Нуль три два нуль першому! — заговорило Льолєкове радіо.
— Нуль перший, нуль три два! — відгукнувся Маковскі.
— Мені тут щойно доповіли з транзитної зони. Гм… У нас нештатна ситуація, — це говорив командир бази полковник Ґвінн.
— Сер, на моїй базі не буває нештатних ситуацій, сер! — бадьоро доповів Маковскі.
— Ну… Тут, словом, таке… «Ґлоубмастер» привіз групу з Німеччини. Вони транзитом прямують з Афганістану до Колорадо. З ними тварина. Козел. Він пропав.
— Сер, козел у мене, сер!
— Відмінна робота, Маковскі! Я буду через кілька хвилин! Ви де?
— Сер, ангар «С», сер!
— Зараз буду!
— Sir, yes, sir!
Козла повернули солдатам. Він прибився до них у Баграмі. Місцеві нізащо не зізнавалися, чия це худоба, і навідріз відмовлялися брати рогатого назад. Користі з нього не було ніякої, поки один хлопець з Айдахо не придумав нав’ючити на козла сумки з боєзапасом і провіантом. Так цап став ротним бойовим побратимом. Террі (так його назвали) мав мирну й лагідну вдачу, тому незабаром став незамінний. Кидати товариша напризволяще солдати не захотіли, і по закінченню ротації Террі посадили в «Ґлоубмастер» разом із командою.
Та виявилося, що не все так просто. Террі не дуже любив літати і дорогою з Баграма до Європи кричав диким голосом. У Німеччині його вигуляли, а вже після довгого перельоту до США, на нашу базу, цап, побачивши землю, вистрибнув і втік. Солдати шукали його самотужки, та дарма. Доповісти командуванню бази — стовідсоткова халепа, оскільки Террі — нелегал. Та ще з країни, яку, всупереч логіці, здоровому глузду і правам людини, не дуже люблять у Білому домі. До відльоту залишалося усього кілька годин, тож заявити про пропажу таки довелося.
За щасливим збігом обставин на момент рапорту Террі був уже в руках начальника охорони бази. А тепер він у літаку очікує чиновників CDC (Centers for Disease Control and Prevention) із сусіднього цивільного аеропорту. Тепер доля Террі у їхніх руках.
— Ну, і як тобі твій перший день? — спитав я нового стажера, коли ми після всіх пригод і після активної зміни зібралися, нарешті, в командному центрі.
— Здуріти можна! — простодушно визнав Дейв. — Такого в кіно не побачиш, реально.
— А ще які твої враження від першого дня? — поцікавився професор Рассел.
— Математика!
— Що? — не зрозумів Рассел.
— Математика скрізь і всюди, — повторив Дейв і додав: — А ще Джорджіо, який у синій формі з шевронами НАСА розкручує петлю, щоб зловити цапа! — засміявся стажер.
— Це життя, юначе! — сказав мудрий професор. — І в космосі люди їстимуть, ходитимуть у туалет і, звісно ж, кохатимуться. А може, хтозна — ще й овочі на космічних городах зуміють вирощувати.
— Або козлів на Марсі ловити!
— Авжеж! Без козлів там точно не обійдеться.
* * *
Франческу з минулого тижня переслідує головний біль. Вона приходила на роботу, всміхалась, як завжди, робила всі свої звичні процедури та розрахунки, спілкувалася із Г’юстоном, сварилась і жартувала. От тільки коли-не-коли сідала за свій стіл і закривала обличчя руками. Але сьогодні все було інакше.
— Cara mia, piccolo, stai bene?
— Io sto bene, caro mio, Giorgio…[98]
— Та, знаєш, щось не видно, ти вибачай, звісно.
— Голова сильно болить.
— З минулого тижня?
— Угу.
— Знеболювальне приймала?
— Приймала. Не діє. Усі вихідні промучилася, — пожалілася дівчина.
— Знаєш що, mia ragazza? Після активної зміни підеш на скринінг.
— Навіщо, mio caro?
— Щоб виключити щось серйозне.
— Ти перебільшуєш, — спробувала всміхнутися моя напарниця.
Однак вона була така бліда, що я силоміць забрав у неї папери і, не чекаючи кінця зміни, відвів у наш кабінет.
Звідти набрав доктора Джексона і пояснив йому проблему.
— Приходьте. Я чекаю, — коротко відказав Стів.
У кабінеті у Стіва чомусь завжди пахло жуйкою. Солодкуватий запах bubble gum нагадував скоріше якусь дитячу ігрову кімнату, ніж оглядову. Тут стояв диван, великий монітор із Netflix і навіть невеличкий акваріум. Крім того, що Джексон був військовим хірургом, він непогано знався на PTSD[99] і всіляких таких штуках.
— Що у вас знову? — Стів розтягнув білосніжну усмішку на тридцять два.
— «Знову»! — пробурчав я. — Чому ледь що, одразу «знову»? Ми що, шта…
— «Дельта» з вами двічі літала! — засміявся Стів. — І це не беручи до уваги дрібних візитів. Ви мої постійні клієнти.
І справді. Двічі санітарний гелікоптер UH—60 Black Hawk возив нас із Франческою з авіабази у Гартфорд. Решту дрібних випадків я вже й не згадую.
— Голова болить, — сказав я. — З п’ятниці. Вона у п’ятницю була дуже нервова і лаялась, як старий моряк.
— Не блювала? — турботливо спитав Стів.
— Ні.
— Кава?
— Двічі, як і завжди. Але голова заболіла ще до кави. І сьогодні ось знову.
Під час усієї розмови Франческа чемно, склавши руки, сиділа на стільчику. Створювалося враження, що це тато привів дитину до педіатра і розповідав тому, що і як.
— ОК! — Стів щось швидко набирав на комп’ютері. — Я запитав результати МРТ із Хірургічного центру, де Франческа торік лікувалася від струсу, бо знаєш, як воно буває… Краще перестрахуватися. А тим часом я її огляну.
Стів повернувся до сицилійки і засюсюкав:
— Поміряємо тобі тиск, знімемо EEG[100] і дізнаємося, що з тобою.
Я не витримав і засміявся.
— Лікарю, ми боїмося уколів! — Франческа метнула на мене гнівний погляд, і я насилу вгамував сміх. — Усе, я пішов. Стів, тримай мене в курсі!
— Наскільки мені це дозволить лікарська таємниця.
— Франческо, будь чемна!
— Іди вже!
Франческа прийшла десь через годину. Нічого не змінилося. Вона така сама тиха й сумна. Здебільшого, щоб підняти їй настрій і повернути напарницю у робочий стан, мені достатньо п’яти хвилин розмови, філіжанки кави або чашки какао і однієї шоколадки. Але тепер усе було марно.
Франческа, здавалось, ось-ось заплаче.
Я подзвонив Джексонові.
— Стів?
— Гм… Джорджіо, зайди-но до мене.
У мене аж на серці похололо. Недавно Ярка мені розповідала, як несподівано в людей з’являється пухлина
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.